Вони приземлилися в іншій частині джунглів і наземний екіпаж скерував гелікоптер у місце посеред дерев, де під зеленою сіткою вже було припарковано декілька старих вантажних літаків. Злітно-посадкова смуга простягалася вздовж річки і була така вузенька, що до останньої миті Джонатану здавалося, що вони посадять літак на фюзеляж у воду, але виявилося, що на цій смузі з металевим покриттям могло безперешкодно приземлитися будь-яке повітряне судно. Вони пересіли у бронетранспортер. Вони проїхали контрольно-пропускний пункт і вивіску з написом англійською: «Вибухові роботи», хоча хто тут міг її прочитати і зрозуміти, залишалося загадкою. У променях вранішнього сонця кожен листочок переливався кольорами, мов дорогоцінний камінь. Вони минули інженерний місток і проїхали між валунами висотою шістдесят футів, аж поки не дісталися природного амфітеатру, наповненого відлунням звуків джунглів і шумом води. Вигин схилу пагорба утворив щось на кшталт трибуни. Звідти відкривався вигляд на порослу травою заглибину з поодинокими острівцями дерев і звивистою річкою. Посередині заглибини красувався майданчик з блочними будиночками і, як здавалося, новесенькими автівками, припаркованими уздовж бордюру: жовта «Альфа», зелений «Мерседес», білий «Кадилак». На пласких дахах майоріли прапори, і коли вітер розпрямив їх, Джонатан помітив, що це прапори країн, які формально оголосили про свій курс на придушення кокаїнової індустрії: американські зірки і смужки, британський «Юніон Джек», чорний, червоний і золотистий кольори Німеччини, і, досить несподівано, білий хрест Швейцарії. Інші прапори, вочевидь, були зроблені нашвидкуруч спеціально для цього випадку: на одному був напис «DELTA», на іншому — «Управління з боротьби з наркотиками», а на маленькій білій вишці майорів одинокий прапор з написом «Штаб-квартира армії США».
За півмилі від центру цього іграшкового містечка, посеред рівнин і недалеко від річки, розкинувся іграшковий військовий аеродром з недобудованою злітно-посадковою смугою, жовтим вітровим конусом і зеленою поплямованою фанерною спостережною вишкою. Каркаси списаних літаків захаращували злітно-посадкову смугу. Джонатан упізнав «DC-3s», «F-85s» і «F-94s». А уздовж берега стояла охорона аеродрому: старезні танки і древні бронетранспортери, пофарбовані у колір хакі і прикрашені американськими білими зірками.
Прикриваючи очі рукою, Джонатан подивився на гірський хребет, який здіймався над північною частиною підкови. Команда контролю вже збиралася. Постаті з білими нарукавними пов’язками і в сталевих шоломах перемовлялися по радіотелефонах, видивлялися щось крізь бінокль і вивчали карти. Серед них Джонатан упізнав Ленгборна з його хвостиком на потилиці, на ньому був бронежилет і джинси.
У напрямку до них летіло повітряне судно невеликої маси, воно пронеслося над самим хребтом і пішло на посадку. Без розпізнавальних знаків. Почали прибувати великі цабе.
«Це день передачі», — думав Джонатан.
«Це як церемонія закриття навчань на плацу, перш ніж Роупер підіб’є риску у цій оборудці».
«Томмі, хлопчику, це змагання зі стрільби», — говорив йому Фріскі аж надто фамільярно, останнім часом він тільки так і розмовляв.
«Це демонстрація вогневої потужності, — говорив Таб-бі, — щоб показати колумбійським хлопчикам, що вони отримують за свій товар».
Навіть рукостискання відрізнялися особливою завершеністю. Стоячи на краю підвищення, Джонатан добре бачив, як проходить церемонія. Персонал підготував стіл і газо-вані напої, поруч у контейнерах стояв лід, і коли прибули почесні гості, Роупер особисто провів їх до столу. Потім Ем-мануель і Роупер представили шановних гостей старшим інструкторам і, після додаткових рукостискань, провели їх у тінь, де стояли розкладні крісла кольору хакі. Господарі і гості сіли півколом і стримано бесідували один з одним, як державні чиновники, які обмінюються протокольними репліками перед об’єктивами фотоапаратів.
Проте увагу професійного спостерігача привернули інші чоловіки, ті, які сиділи поза кадром, у затінку. їхнім командиром був опасистий чоловік, що сидів з розставленими колінами, поклавши на товсті стегна свої руки фермера. Поруч з ним сидів жилавий старий тореадор, настільки худющий, наскільки товстим був його товариш, одна частина його обличчя була вся в шрамах, так ніби її проштрикнули рогами. А в другому ряду сиділи голодні хлопчаки, щосили намагаючись виглядати впевнено. їхнє волосся було дуже масне, а одягнуті вони були у шкіряні куртки від Ґуччі і шовкові сорочки, а на ногах мали вологі шкіряні чоботи. Надто багато на них висіло золота, надто великими були їхні туші під шкірянками, і надто багато вбивств прочитувалося на їхніх стривожених, напівінді-анських обличчях.