О ні, заждіть! Що це? Битву ще не виграно.
Почувши звук наближення літака, Джонатан знову подивився на гірський хребет, де над картами і раціями напружено сидить група контролю. Білий літак — цивільний, новесенький, без розпізнавальних знаків, двомоторний, у кабіні чітко видно обриси двох людей — пролітає над хребтом, різко пірнає вниз і летить низько над містом. Що він тут робить? Це частина сценарію? Чи це прибуло справжнє управління боротьби з наркотиками, щоб подивитися на цю виставу? Джонатан озирається, щоб когось запитати, але очі всіх так само прикуті до літака, і всі виглядають такими ж спантеличеними, як і він.
Літак зникає, місто мовчить, але контролери на хребті усе ще чогось чекають. У пампасній траві Джонатан помічає вогневу групу і впізнає серед них двох подібних між собою американських інструкторів.
Білий літак повертається. Він пролітає над хребтом, але цього разу не опускається до міста, а натомість починає якось дивно набирати висоту. З пампасової трави чується сердите довге шипіння і літак зникає.
Він не розпадається на сотні частин, у нього не відпадають крила, він не падає сторчаком у джунглі. Почулося шипіння, пролунав вибух, от і все, а ще з’явилася вогняна куля, але вона зникла так швидко, що Джонатан засумнівався, чи бачив її насправді. І від літака залишаються лише маленькі жевріючі вуглики, які іскрять мов золотисті краплі дощу, а потім падають і зникають. «Стінгер» зробив свою справу.
На якусь жахливу хвилю Джонатан дійсно повірив, що вистава закінчилася людськими жертвами. На трибуні Роупер і почесні гості обіймалися і вітали один одного. Роупер схопив пляшку шампанського «Дом Периньйон» і відкоркував її. Полковник Еммануель йому допомагав. Перевівши погляд на гірський хребет, Джонатан помітив задоволених членів групи контролю, які також вітали один одного, по-тискаючи руки, скуйовджуючи один одному волосся, поплескуючи один одного по спині, серед них був і Ленгборн. Лише глянувши вище, він помітив за півмилі два відкритих парашути, схожих на клубки диму, що рухалися траєкторією польоту літака.
— Подобається? — запитав Роупер просто йому у вухо.
Немов схвильований імпресаріо, Роупер ходив між глядачами, вислуховуючи враження і привітання.
— Що за одні — ці льотчики? — спитав Джонатан, усе ще не бажаючи заспокоїтися. — А що з літаком? Цей трюк потягне на мільйони доларів!
— Парочка росіян, спритних і навіжених. Прослизнули у Картахенський аеропорт, скомунячили літак, під час другого кола поставили його в режим «автопілот» і вистрибнули з парашутом. Сподіваюся, бідолашний власник не чекає, що хтось йому цей літак поверне!
— Але це в голові не вкладається! — сказав Джонатан, коли його обурення врешті перетворилося на сміх. — Це найганебніший вчинок, який мені коли-небудь доводилося бачити!
Він усе ще сміявся, коли піймав на собі погляд двох американських інструкторів, які щойно приїхали на своєму джипі з долини. Від їхньої схожості ставало аж моторошно: однакова усмішка на обличчі із ластовинням, однакове рудувате волосся і однакова манера тримати руки на стегнах, поки вони свердлили його поглядом.
— Сер, ви британець? — запитав один з них.
— Не зовсім, — приязно відповів Джонатан.
— Сер, ви Томас, правда? — запитав другий інструктор. — Томас — це ваше прізвище чи ім’я? Сер.
— Щось середнє, — відповів Джонатан не менш приязно, проте Таббі, який стояв поруч, вловив нотки в його голосі і непомітно поклав руку на Джонатанове передпліччя на знак того, що краще стриматися. Що було дуже немудро з його боку, оскільки таким чином Таббі дав можливість професійному спостерігачеві поцупити з бокової кишені його куртки пачку американських доларів.
Попри цю радісну мить, Джонатан усе ж стривожено зиркнув на двох американських інструкторів з Роуперо-вої свити. «Хто ви, розчаровані колишні військові? Це ви так квитаєтесь з Дядечком Семом? То хай це розчарування зчитується з вашої фізіономії, — подумки сказав він їм. — Перестаньте врешті виглядати так, ніби ви їздите першим класом і ще й здираєте гроші з компанії-перевізника за те, що вони забирають у вас час».