Тримаючись близько позаду Роуперової автівки, вони заїхали у північноамериканський анклав з газонами, білими церквами, боулінгом і армійськими нареченими у бі-гудях і з дитячими візочками. Вони виїхали на набережну, вздовж якої вишикувалися рожеві вілли двадцятих років з гігантськими телевізійними антенами, парканами з колючого дроту і високими воротами. Незнайомець у першій машині шукав очима потрібний номер будинку. Повернувши за ріг, вони продовжили шукати будинок. Авто опинилися у трав’янистій парковій зоні. У морі контейнерні судна, круїзні лайнери і танкери чекали своєї черги, щоб запливти у Панамський канал. Перша машина зупинилася біля старого котеджу, захованого між деревами. Водій посигналив. Двері будинку відчинилися і щуплявий чоловік у білому піджаку пішов стежкою до машини. Ленгборн опустив скло і крикнув, щоб той сів у задню автівку. Фріс-кі нахилився вперед і відкрив дверцята з пасажирського боку. Джонатан встиг вловити риси вченого молодого чоловіка арабської зовнішності в окулярах. Він мовчки сів на своє місце.
— Як там твій шлунок? — спитав Фріскі.
— Уже краще, — відповів Джонатан.
— Продовжуй у тому ж дусі, — сказав Таббі.
Вони виїхали на пряму ділянку дороги. Джонатану доводилося бувати в армійській школі, яка дуже нагадувала це місце. Справа простягалася висока кам’яна стіна, обвішана проводами і трьома рядами колючого дроту. Йому пригадалося Кюрасао і дорога до верфей. Зліва вигулькнули рекламні щити: «Тошиба», «Сітізен» і «Тойленд». У Джо-натановій голові промайнула безглузда здогадка: так ось де цей Роупер купує свої іграшки. Проте купував він їх не тут. Тут він лише забирав свою винагороду за важку працю і важку готівку, яку він інвестував. Арабський студент запалив сигарету. Фріскі навмисно зайшовся кашлем. Перша машина промчала під аркою і зупинилася. Вони зупинилися за нею. Біля вікна з боку водія з’явився поліцейський.
— Паспорти, — сказав водій.
У Фріскі був і свій паспорт, і Джонатановий. Арабський студент підняв голову достатньо високо, щоб поліцейський міг його розгледіти і впізнати. Той махнув їм, щоб проїжджали. Вони заїхали у вільну зону Колон.
Гламурні вітрини з дорогоцінними прикрасами і хутрами нагадували вестибюль repa Майстера. Лінія горизонту аж світилася від численних вивісок з назвами торгових фірм з усього світу та чистого блакитного скла банків. Уздовж вулиць вишикувалися блискучі автівки. Похмурі контейнеровози давали задню маневрували і випускали вихлопні гази на людні вулиці. Роздрібна торгівля у магазинах була заборонена, проте всі продавали у роздріб. Па-намцям було заборонено тут щось купувати, проте вулиці були переповнені панамцями всіх можливих рас, більшість з яких приїхала на таксі, бо таксисти мали особливий підхід до охорони на воротах.
Щодня, розповідав якось Джонатану Коркоран, у зону приїжджають чиновники з голими шиями, голими зап’ястями і голими пальцями. Проте ввечері вони вже виглядають так, немов збираються на весілля — у коштовних браслетах, намистах і перснях. Покупці зі всієї Центральної Америки, розповідав він, літають туди-сюди, а митниця й імміграційна служба дивляться на це крізь пальці. Деякі витрачають по мільйону доларів за день і ще кілька мільйонів залишають як завдаток на наступний раз.
Перша машина заїхала на темну вуличку з товарними складами, друга їхала одразу ж за нею. Краплі дощу стікали лобовим склом, немов великі сльозини. Незнайомець у капелюсі з першої автівки вивчав назви і номери: «Хане коместіблз», «Макдональдс аутомотор», «Гой Тін фуд енд бевередж компані», «Тель-Авів ґудвілл контейнер компа-ні», «Ель Ахбарс фентезіс», «Геллас аґрікалчерал», «Лє Барон оф Періс», «Тейст оф Коламбія лімітада, коффі енд коместіблз».
А потім сто ярдів чорної стіни з єдиним надписом: «Орел». Біля цієї стіни вони і вийшли.
— Ми йдемо всередину? Може, там буде туалет? — спитав Джонатан. — Мені знову припекло, — додав він, щоб навмисно подратувати Таббі.
Вони зупиняються посеред темної вулиці і їх сковує напруга. Спадають швидкі тропічні сутінки. Небо спалахує від барвистих неонових вогнів, проте у цій ущелині зі стін та пошарпаних вуличок темрява здається напрочуд справжньою. Погляди присутніх приковані до чоловіка у капелюсі. Фріскі і Таббі стоять обабіч Джонатана, Фріскі поклав руку на Джонатанове плече: мовляв, Томмі, я тебе не тримаю, просто не хочу, щоб хтось загубився. Арабський студент пішов уперед і приєднався до першої групи. Джонатан бачить, як чоловік у капелюсі заходить у темряву дверного прорізу. Ленгборн, Роупер і студент ідуть слідом за ним.