Все ще дивлячись у вікно, Ґудгью відмовлявся слухати.
— Леонарде, не намагайся вирішити все й одразу, — сказав він здавленим голосом. — У тебе корабель зі зброєю, неважливо якого виробництва, що пливе до Колумбії. У тебе корабель з наркотиками, який пливе в Європу. Тобі потрібно впіймати негідника і врятувати свого агента. Став перед собою чіткі цілі. Не розпорошуйся на все. В мене через бажання захопити все й одразу справи пішли шкереберть. Морок... список інвесторів... зв’язки з Сіті... великі банки... великі фінансові фірми... знову Морок... «чистуни»... не дай цьому всьому збити тебе на манівці — все одно туди тобі не добратися, тобі ніколи не дозволять до них підібратися, ти збожеволієш. Зосередься на можливому. На подіях. На фактах. Вирішуй одну проблему за раз. Мені здається, я уже бачив цю машину.
— Рексе, зараз година пік, — м’яко сказав Берр. — Ти вже всіх їх бачив. — А потім так само м’яко, немов утішав побитого, додав: — Рексе, моєму хлопцю все вдалося. Він здобув найціннішу інформацію — імена і номери кораблів і контейнерів, адресу складу в Колоні, номери транспортних накладних, навіть опис коробок, у яких вони зберігають наркоту. — Він поплескав себе по нагрудній кишені. — Я про це нікому не повідомив. Ні душі. Навіть Стрельскі. Знають лише Рук, я, ти і мій хлопчина. Більше ніхто про це не знає. Рексе, це не «Флагман». Це все ще «П’явка».
— Вони забрали мої папки, — сказав Ґудгью, знову відмовляючись слухати. — Я тримав їх у сейфі в своїй кімнаті. Тепер їх там немає».
Берр глянув на годинник. «Поголюся в офісі. Ніколи заїжджати додому».
Берр робить візити. Пішки. Його маршрут — золотий трикутник лондонської таємної еліти — Вайтголл, Вестмін-стер, Вікторія-стріт. На ньому синій плащ, який він позичив у швейцара, і тонесенький бежевий костюм, який виглядає так, ніби Берр у ньому спав. Зрештою, так і було.
Деббі Маллен була його давньою знайомою з часів роботи у Рівер-гаузі. Вони разом ходили у гімназію і блискуче складали ті ж самі іспити. Її офіс був у напівпідвальному приміщенні за синіми металевими дверима з написом «Вхід заборонено». Крізь скляні стіни Берр міг спостерігати, як клерки обох статей працюють за своїми екранами і розмовляють телефоном.
— Ну-ну, здається, хтось побував у відпустці, — сказала Деббі, глянувши на його костюм. — Леонарде, як життя? Подейкують, з твоїх дверей знімають бронзову табличку і знову відправляють тебе за Темзу?
— Деббі, йдеться про контейнерне судно «Гораціо Ен-рікес», зареєстроване у Панамі, — сказав Берр, навмисно увиразнивши свій йоркширський акцент, щоб підкреслити тісний зв’язок між ними. — Сорок вісім годин тому воно стояло на якорі у вільній зоні Колон, а зараз прямує в Гданськ, Польща. Гадаю, судно вже в міжнародних водах і наближається до Атлантичного океану. У нас є інформація, що на борту підозрілий вантаж. Я хотів би, щоб ви від-слідкували судно і прослуховували його, але попередньо не давали пошукового запиту. — Він усміхнувся їй, як колись. — Деб, розумієш, це все через моє джерело. Справа дуже делікатна, дуже таємна. Усе виключно між нами. Ти змогла б по старій дружбі допомогти мені у цьому?
Деббі Маллен мала гарненьке обличчя і звичку під час інтенсивних роздумів прихиляти суглоб вказівного пальця на правій руці до зубів. Можливо, таким чином вона хотіла приховати свої почуття, але очі її все одно видавали. Спочатку повіки широко відкрилися, а потім погляд зупинився на верхньому ґудзику ганебного Беррового піджака.
— Леонарде, як-як ти сказав? Енріко що?
— «Гораціо Енрікес», Деббі. Я без зеленого поняття, хто він такий. Зареєстрований у Панамі.