— Наскільки я пам’ятаю, лист був написаний від руки, — відповів Ґудгью.
— І ти не запихав його у копір, отак між іншим, перш ніж відправити?
Їхню розмову перервало прибуття двох чиновників з Секретаріату кабінету міністрів. Один заспокійливо усміхнувся Ґудгью, а інший, на прізвище Ломінг, був надто зайнятий витиранням пилу зі стільця за допомогою свого носовичка. «Ломінг — один з них, — говорив Полфрі. — У нього є своя теорія про те, що у світі існує потреба в людях низького класу. Багато хто думає, що він жартує». За ними зайшли керівники підрозділів військової розвідки, а потім ще два цабе — один з відділу зв’язку, інший з міністерства оборони.
Потім прибув Меррідью з Північного відділу міністерства закордонних справ. Його лівою рукою була понура жінка на ім’я Дон. Нове призначення Ґудгью вже ні для кого не було таємницею. Дехто з новоприбулих потискав йому руку. Інші — неоковирно бурмотіли слова підтримки. Меррідью, який був крайнім нападником і грав за Кембрідж, у той час, як Ґудгью був півзахисником в оксфордській команді з регбі, дійшов аж до того, що поплескав його по плечу. У відповідь на це Ґудгью театрально зімітував гострий біль і вигукнув: «О, Тоні, ти, здається, зламав мені руку!»
Хвилю вимушеного сміху перервало прибуття Джеффрі Морока і його обнадійливого заступника Ніла Марджорема.
«Рексе, вони крадуть, — говорив Полфрі. — Вони брешуть... вони змовляються... Для них замало Англії... Європа — бал-канський Вавилон... Вашингтон для них — єдиний Рим...»
Засідання розпочалося.
— Операція «П’явка», пане міністре, — оголосив Ґудгью настільки байдуже, наскільки міг. Як і завжди, Ґудгью був секретарем, а його начальник — ex officio головою комітету. — Необхідно вирішити декілька невідкладних питань. Діяти потрібно негайно. Ситуація описана у доповіді Берра і, наскільки нам відомо, за останню годину вона не змінилася. Також потрібно врегулювати сферу повноважень зацікавлених відомств.
Здавалося, міністра раптом переповнило обурення.
— Де чорти носять правоохоронців? — незадоволено вигукнув він. — Що за чортівня, це ж їхня справа, а від них тут — ні душі.
— Пане міністре, на жаль, правоохоронці ще не мають повноважень діяти самостійно, хоча дехто з нас боровся за підвищення їхнього статусу. На засіданнях Координаційного комітету присутні лише привілейовані члени професійних об’єднань і голови відомств.
— Мені здається, варто запросити сюди вашого друга Берра. Це в голові не вкладається, щоб проводити обговорення без людини, яка знає цю справу, як свої п’ять пальців. Правда? — звернувся він до присутніх.
Ґудгью не чекав такої золотої нагоди. Він знав, що Берр сидить за якихось п’ятсот ярдів звідси.
— Пане міністре, якщо ви так вважаєте, то чи дозволяєте мені викликати на це засідання Леонарда Берра, і також записати як прецедент, що представники непривілейова-них агентств, які займаються справами, що перебувають у центрі уваги комітету, можуть прирівнюватися за своїм статусом до дійсних членів?
— Протестую, — гаркнув Морок. — Варто так повестися з правоохоронцями, і не буде цьому кінця-краю. Якщо ми запустимо сюди Берра, то тут опиниться кожне мізерне агентство Вайтголлу. Усі знають, що від цих малих вискочок не варто добра чекати. Вони спочатку заварюють кашу, а нам розхльобувати. Ми всі читали Беррову доповідь. Більшість з присутніх знає й інший бік цієї справи. У порядку денному зазначено, що ми обговорюватимемо керівництво операцією і координацію дій. Останнє, що нам потрібно, це щоб предмет нашого обговорення сидів тут і все слухав.
— Але, Джеффрі, — тихо заперечив Ґудгью, — ви — постійний предмет наших розмов.
Міністр пробурмотів щось на кшталт «гаразд, залишмо наразі все, як є». Перший раунд закінчився нічиєю, обидва противники отримали легкі ушкодження.
Декілька хвилин англійської камерної музики: керівники повітряної і морської розвідки розповідають про свої успіхи у вистежуванні судна «Гораціо Енрікес». Завершивши виголошувати свою доповідь, вони з гордістю роздали великі фотографії.
— Як на мене, то виглядає як звичайнісінький танкер, — сказав міністр.
Меррідью, який ненавидить шпигунократів, погодився:
— Напевно, так воно і є, — сказав він.
Хтось закашляв. Заскрипіло крісло. Ґудгью почув специфічний неприємний носовий звук і одразу ж зрозумів, що це вступ до тих заперечень, які от-от виголосить один високопоставлений британський політик.
— Рексе, чому це взагалі наша справа? — поцікавився міністр. — Пливе у Польщу. Зареєстрований у Панамі, компанія з Кюрасао. Наскільки я розумію, це взагалі не наша парафія. Ви просите мене пропхати цю справу до вищих органів. Я прошу вас пояснити, чому ми взагалі тут сидимо і це обговорюємо.