Він живий, а це означає, що Роупер цього хоче, інакше він покарав би Джонатана, щойно той підпише останній документ: просто черговий труп на узбіччі панамських доріг, ну і нехай.
Він живий. Негідник масштабів Роупера не привозить людину, яку хоче вбити, на свою прогулянкову яхту. Він узяв його туди, щоб розпитати, а якщо він усе-таки після цього вирішить його вбити, то зробить це на добрячій відстані від яхти, врахувавши чистоту довкілля і чутливість своїх гостей.
Що ж такого хоче запитати Роупер, чого він ще не знає?
Можливо: які деталі щодо цієї операції Джонатан передав своєму керівництву?
Можливо: що саме тепер загрожує Роуперу — йому висунуть звинувачення, зірвуть його грандіозний план, на поверхню спливе вся інформація про нього, виникне скандал, здіймуться крики?
Можливо: наскільки я можу розраховувати на захист тих, хто мене буцімто захищає? Чи вони вислизнуть навшпиньках крізь чорний хід щойно почують звуки сирен?
Можливо: ким ти себе уявив: проліз у мій дім та ще й вкрав з-під мене мою жінку?
Над машиною зімкнулися крони дерев і Берру пригадалося, як Джонатан сидів у котеджі в Леньйоні тієї ночі, коли вони давали йому останні настанови. Ось він підносить до гасової лампи лист Ґудгью: «Леонарде, я впевнений. Я, Джонатан. І завтра вранці моя впевненість нікуди не подінеться. Як мені підписатися?»
«Достобіса багато ти всього понапідписував, — подумки сказав йому Берр. — А підбурював тебе до цього всього я».
«Зізнайся, — подумки благав він Джонатана. — Видай мене, видай нас усіх. Ми ж тебе зрадили, правда? То зроби те саме стосовно нас і врятуй себе. Ворог не там. Він тут, серед нас. Видай нас».
Він був за десять миль від Ньюберрі і за сорок миль від Лондона, проте навколо був справжнісінький англійський сільський пейзаж. Він піднявся на пагорб і заїхав на алею голих берез. Поля обабіч нього були свіжозорані. Він вдихнув запах силосу і згадав, як зимовими вечорами сидів навпроти пічки на маминій кухні у Йоркширі і пив чай. «Ми — порядні люди, — подумав він, згадуючи Ґудгью. Порядні англійці з самоіронією і розумінням правил пристойності, з демократичним духом і добрим серцем. То що ж, чорт забирай, з нами трапилося?»
Розтрощений дашок над автобусною зупинкою нагадав йому жерстяний сарай в Луїзіані, де він познайомився з Апостолом, якого Гаррі Полфрі видав Мороку, а Морок — американцям, а ті — ще бозна-кому. Стрельскі взяв би з собою пістолет, подумав він. Флінн зайшов би першим, заколисуючи свій кулемет у руках. Ми були б озброєні і менше хвилювалися б про свою зброю.
Проте зброя нічого не вирішує, подумав він. Зброя — це блеф. І я також блеф. Я неліцензований і з розрядженою зброєю, я — порожня загроза. Але я — єдине, що можна зараз пред’явити триклятому серу Ентоні Джойстон Бредшоу.
Він подумав про Рука і Полфрі, які мовчки сидять у Ру-ковому офісі кожен зі свого боку стола, з телефоном посередині. Вперше за довгий час він майже усміхнувся.
Помітивши вказівник, він звернув ліворуч на неасфаль-товану дорогу і його охопило помилкове відчуття, ніби він уже точно тут бував раніше. Це свідоме перетинається з підсвідомим, він читав про таке у якомусь премудрому журналі: саме при цьому перетині виникає відчуття дежавю. Він у такі нісенітниці не вірив. Та й мова того журналу геть вивела його з себе, а зараз від однієї думки про це він знову майже озвірів.
Він зупинив авто.
Надто вже він був розлючений, тому вирішив почекати, щоб лють трохи вщухла. Боже правий, на кого я перетворююся? Я ж мало що не задушив Полфрі? Він опустив скло, відкинув голову і почав впиватися сільським повітрям. Він закрив очі і перетворився на Джонатана. Джонатана з відкинутою головою, в агонії, не у стані вимовити і слова. Джонатана розіп’ятого, вже майже мертвого, але любленого Роупе-ровою жінкою.
Берр знову рушив і перед ним з’явилися два кам’яних стовпці, що позначали в’їзд, але вивіски з написом «Лень-йон-Роуз» на них не було. Берр зупинив авто, витягнув телефон, набрав номер прямої лінії Джеффрі Морока у Рівер-гаузі і почув «алло», сказане Руковим голосом.
— Перевірка, — сказав Берр і набрав номер будинку Морока у Челсі. Він знову почув голос Рука, щось буркнув і поклав слухавку.
Відтак зателефонував за номером заміського будинку Морока, результат був той самий. Ордер вступив у дію.
Берр в’їхав у ворота і потрапив у звичайний занехаяний парк. Із загорожі на нього витріщався олень. Під’їзд густо заріс будяками. На брудній табличці було написано «Джой-стон Бредшоу Асошіейтс, Бірмінгем». «Бірмінгем» було закреслено, а під ним хтось намалював слово: «Інфоцентр», і поруч вказівну стрілку. Берр проїхав повз маленьке озеро. На іншому боці озера на фоні похмурого неба намалювалися обриси величезного маєтку. Позаду нього у темряві розташовувалися напіврозвалені теплиці і закинуті стайні. Деякі зі стаєнь колись були офісами. Великі металеві сходи вели до ряду замкнених на колодки дверей. У головній будівлі світилося лише на ґанку і у двох вікнах на першому поверсі. Він заглушив двигун і взяв з пасажирського сидіння портфель Ґудгью. Потім гримнув дверцятами автів-ки і піднявся сходами. З кам’яного муру випинав сталевий кулак. Берр спочатку потягнув його на себе, потім натис на нього, але він не порухався. Тоді Берр схопив дверний молоточок і постукав у двері. Відлуння звуку заглушив гавкіт собак і хрипкий чоловічий голос, який наказував їм замовкнути: