Але цього разу він лише стояв на порозі ванни.
У халаті. І дивився на неї. Думаючи, що він тепер, чорт забирай, має з нею робити. І з Джонатаном. І з собою.
Його обличчя скам’яніло у виразі «не наближайся до мене», що траплялося дуже рідко і ніколи в присутності Деніела. Саме цей вираз обличчя означав його готовність піти на все заради власного спасіння.
— Радив би тобі вдягнутися, — сказав він. — Через дві хвилини тут буде Коркоран.
— Для чого?
— Вдягайся.
Потім Роупер повернувся до телефону, почав набирати номер і передумав. Він поклав слухавку назад з таким самоконтролем, що Джед стало зрозуміло: він хотів розтрощити її на друзки, але не тільки слухавку, але й усю яхту. Він спер руки на стегна і не відводив погляду від Джед, поки вона вдягалася, так ніби йому не подобалося, що вона на себе одягала.
— Раджу взути нормальне взуття, — сказав він.
Саме у ту мить серце її завмерло, тому що на борту всі ходили або в легкому палубному взутті, або босоніж. Лише ввечері жінкам дозволялося взувати туфлі, але не на шпильках.
Отож вона одягнулася і взулася у пару зручних замшевих балеток зі шнурівкою і на гумовій підошві, які вона купила у магазині «Берґдорф» під час однієї з їхніх поїздок у Нью-Йорк. Коли Коркоран постукав у двері, Роупер завів його у вітальню і вони проговорили там наодинці не менше десяти хвилин, а тим часом Джед сиділа на ліжку і думала про шпарину, яку вона все ще не знайшла, про той чудодійний засіб, який допоміг би врятувати і Джонатана, і її саму. Проте їй нічого не спадало на думку.
Уява Джед змальовувала різноманітні версії: вона підриває яхту тими боєприпасами, які тримають у носовій частині судна, з усіма на борту, включно з нею і Джонатаном, немов у фільмі «Африканська королева»; вона отруює охоронців; під час вечері драматично викриває Роупера і всі його грішки у присутності гостей, а потім кидається на пошуки захованого в’язня; або вона просто тримає Роупера у заручниках, приставивши йому до горла ніж. Вона також розглядала декілька інших можливих варіантів, які завжди так добре спрацьовували у фільмах, але правда була у тому, що і екіпаж, і працівники яхти не спускали з неї очей, декілька гостей зауважили, що вона виглядала знервованою, ходили чутки, що вона вагітна, і на борту не було жодного пасажира, який би їй повірив, зробив би щось — чи, навіть якби вона переконала його, що таки має рацію, — якому не було б абсолютно байдуже.
Роупер і Коркоран вийшли з вітальні і Роупер одягнувся, спершу повністю роздягнувшись у їхній присутності, — це його анітрохи не турбувало, а навпаки подобалося, і на якусь страшну мить Джед подумала, що Роупер залишить її тут наодинці з Коркораном, хоча вона й не бачила для цього підстав. Але, на щастя, Коркоран теж рушив до дверей.
— Сиди тут і чекай, — сказав Роупер, коли вони виходили. А потім подумав і замкнув її на ключ, чого ніколи раніше не робив.
Спочатку вона сиділа на ліжку, потім лежала на ньому, почуваючись як військовополонена, яка не знає, хто атакує табір, — свої чи чужі. Але в одному вона була впевнена: атака вже почалася. Навіть тут, під замком, у каюті, вона відчувала напруженість наказів, які отримували працівники, і пришвидшення майже нечутних кроків у коридорі. Вона відчула вібрацію двигунів і яхта трошки нахилилася. Роупер обрав новий маршрут. Джед визирнула в ілюмінатор і помітила, як рухається обрій. Вона встала і здивовано помітила, що на ній сині джинси, а не те вбрання, куплене для цього круїзу за мільйони доларів, на якому наполягав Роупер. їй пригадалася магія останнього дня семестру, коли можна було нарешті зняти ту ненависну сіру монастирську форму і одягнути щось по-справжньому зухвале, наприклад, бавовняну сукню, для тієї прекрасної миті, коли батькова автівка, підстрибуючи на «лежачих поліцейських» на в’їзді до володінь матері Енджели, приїде, щоб забрати її геть.
Але ніхто, крім неї самої, не сказав їй, що вона покине яхту. Вона сама так вирішила і їй залишалося лише силою думки зробити це реальністю.
Вона вирішила спакувати сумку на випадок втечі. Якщо їй знадобиться «нормальне» взуття, то і все решту нормальне також не зашкодить. З верхньої полиці шафи вона схопила сумку, яку носила через плече, кинула в неї косметичку, зубну щітку і нижню білизну. Вона відкрила шухляду в столі і з радістю побачила там свій паспорт — Коркоран, вочевидь, віддав його Роуперу. Коли справа дійшла до прикрас, Джед вирішила виявити великодушність. Роупер любив дарувати їй коштовні прикраси і розробив цілий власницький кодекс щодо того, якій події присвячувалась та чи інша коштовність: кольє з діамантом, ограненим у формі троянди, на честь їхньої першої ночі разом у Парижі, смарагдовий браслет — святкування її дня народження у Монако; рубіни — Різдво у Відні. «Забудь про них, — подумала вона і здригнулася. — Залиш ці спогади у шухляді». А потім: «Та до бісової матері, це всього лиш гроші», і прихопила три чи чотири прикраси як валюту для їхнього майбутнього життя разом. Проте не встигла вона закинути їх у сумку, як уже передумала і кинула на Роуперовий столик. «Я ніколи більше не буду твоєю лялькою».