Здавалося, що ця постійна лють, яка вирувала всередині Стрельскі, змушувала його ненавидіти самого себе. Щодня, рано-вранці та ввечері, за будь-якої погоди, він ішов на пробіжку в парк. Берр удавав, ніби його проймає жах:
— Джо, ради Бога, з’їжте шматок сливового пудингу і всядьтесь на трохи, — з позірною строгістю сказав йому Берр. — Нам усім стає погано від однієї лише думки про вашу біганину.
Всі розсміялися. У їхній команді ніхто не добирав слова. Лише напіввенесуелець-напівамериканець Амато, ліва рука Стрельскі, не усміхнувся. На всіх їхніх нарадах він сидів, міцно стиснувши губи і спрямувавши погляд чорних очей вдалечінь. Але у четвер несподівано він увесь сяяв від радості. Його дружина народила донечку.
Правою рукою Стрельскі несподівано виявився огрядний ірландець з м’ясистим обличчям на ім’я Пат Флінн з митниці США: він належав до того типу поліціянтів, із задоволенням розповідав Ґудгью Берр, які друкують доповіді, не знімаючи капелюха. Про Фліна ходили легенди, і не безпідставно. Подейкували, що саме Пат Флінн винайшов перший фотоапарат з точковим отвором об’єктива: цей фотоапарат легко замасковувався під щит живлення, і його за лічені секунди можна було прикріпити до будь-якого вуличного телеграфного стовпа або пілона. Саме Пат Флінн першим опанував мистецтво прослуховування невеликих суден з-під води.
— Пат Флінн має ще багато навиків, — довірливо сказав Стрельскі Берру, коли одного надвечір’я чоловіки разом прогулювалися парком: Стрельскі — у спортивній формі, Берр — у зім’ятому костюмі. — Пат така людина, яка знає когось, хто знає когось, хто знає когось. Без нього ми ніколи не вийшли б на Брата Майкла.
Стрельскі говорив про свого найціннішого і найделікат-нішого інформатора, і ця тема була — святая святих. Берр не ризикував у неї втручатися без запрошення Стрельскі.
Хоча члени команди Берра товаришували з кожним днем все більше і більше, шпигунократи з «чистої розвідки» ніяк не хотіли змиритися зі своєю роллю другого плану. Перша гаряча перепалка відбулася, коли Стрельскі прохопився щодо намірів свого агентства посадити Роупера за ґрати. «Я вже навіть знаю відповідну для нього в’язницю», — радісно повідомив він товариству.
— Точно знаю, сер. Є така місцина в Іллінойсі, Маріон називається. Двадцять три з половиною години на добу в одиночній камері, жодних контактів із зовнішнім світом, прогулянка в наручниках, їжа подається на таці крізь невеликий отвір у дверях. Перший поверх найгірший, там ні віконця. На верхніх поверхах краще, але сморід стоїть немилосердний.
Реакцією на таку відвертість стала крижана мовчанка, яку порушив уїдливий голос юрисконсульта з Секретаріату кабінету міністрів.
— Містере Стрельскі, ви впевнені, що саме це нам варто обговорювати? — його питання прозвучало зухвало, немов його поставили у суді. — Як на мене, ідентифікований злочинець може принести більше користі суспільству, залишившись на волі. Тому що поки він продовжує займатися своїми брудними справами, з ним можна робити що заманеться: виявити його співучасників, співучасників їхніх співучасників, слухати, спостерігати. Варто вам посадити його за ґрати, і доведеться починати все спочатку з кимось новим. Хіба що ви вважаєте, що в силах повністю викоренити цю проблему. Але ж ніхто так не думає, правда? Принаймні у цій кімнаті.
— Сер, на мою думку, є два шляхи виходу з ситуації, — відповів Стрельскі з чемною усмішкою уважного учня. — Можна експлуатувати злочинця і можна його знешкодити. Коли йдеться про експлуатацію, то тут операції може не бути кінця-краю: використовуєте одного ворога, щоб вийти на іншого. Потім використовуєте отого іншого, щоб вийти на ще одного, ad infinitum. Знешкодити — ось що ми плануємо зробити з містером Роупером. Цього втікача від правосуддя, у моєму розумінні, потрібно затримати, винести йому обвинувачення згідно з законодавством щодо міжнародної торгівлі зброєю і кинути його за ґрати. Бо якщо обрати шлях експлуатації, то врешті-решт доведеться себе запитати, хто ж власне експлуатується: злочинець, громадськість чи правосуддя.