— Чому ми взагалі носимося з тими наркотиками, як дурень з писаною торбою? — поскаржився працівник Міністерства фінансів, склавши кінчики своїх тонких пальців так, що вийшло щось на кшталт бамбукового місточка. — Це просто частина сфери обслуговування. Добровільні продавці, добровільні покупці. Шалені прибутки йдуть країнам третього світу, частина цих грошей витрачається на потрібні справи, мабуть. Ми дивимось крізь пальці на тютюн, алкоголь, забруднення довкілля, сифіліс. Чому тоді ми бавимося у святенництво, коли йдеться про наркотики? Я сам не відмовився би від парочки мільярдів фунтів в обмін на зброю, навіть якби купюри були трошки присипані кокаїном, чесне слово!
Загальні веселощі порушив голос Гаррі Полфрі, юриста з Рівер-гаузу, який тепер на постійній основі був прикріплений до Морокової групи з вивчення постачання.
— Берр справжній, — хрипко сказав він, хоча його ніхто і не просив. Він пив віскі і це вже була явно не перша його велика чарка. — Берр дотримується свого слова.
— Боже милостивий, — ужахнувся чиновник з Міністерства закордонних справ. — Тоді нас усіх треба гнати з роботи у три шиї. Правда, Джеффрі? Правда?
Але Джеффрі Морок, здавалося, пропускав його слова повз вуха і лише посміхався своєю безрадісною посмішкою.
І все ж з усіх присутніх того вечора у клубі «Фіддлерс» лише юрист-відщепенець Гаррі Полфрі мав хоч якесь уявлення про масштаби кампанії Рекса Ґудгью. Полфрі був виродком. У кожній британській установі є людина, життя якої навдивовижу вправно котиться під три чорти. У цьому розумінні Гаррі Полфрі був чемпіоном серед працівників Рівер-гаузу. Все, чого йому вдалося досягнути у першій половині життя, він систематично руйнував у другій його половині: чи то свою юридичну практику, чи шлюб, чи збереження власної гідності, ганебні залишки якої затрималися у його примирливій усмішці. Нікого не дивувало те, чому Морок, як і попередні роботодавці Гаррі, тримали його на роботі: Полфрі був невдахою, на фоні якого всі жили мов у Бога за пазухою. Його нічого не осоромлювало, ніщо не здавалося йому принизливим. Якщо назрівав якийсь скандал, Полфрі добровільно ставав цапом-відбу-вайлом. Якщо потрібно було когось убити, Полфрі завжди був напоготові, тримаючи в руці відро і ганчірку, щоб витерти опісля кров, і ще й знайти трьох свідків, які присяг-нуться, що вас там і близько не було. А Полфрі, з мудрістю продажної людини, знав історію Рекса Ґудгью так добре, ніби вона була його власною, як це частково і було, оскільки вже давним-давно у нього склалося таке саме враження, як і у Ґудгью, хоч він так ніколи і не наважився зробити такі ж висновки.
Історія була така, що пропрацювавши у Вайтголлі двадцять п’ять років, щось усередині Ґудгью тихенько зламалося. Можливо, причиною цього було закінчення Холодної війни. Ґудгью був достатньо стриманий, щоб у це не вникати.
Історія була така, що одного понеділкового ранку Ґудгью прокинувся як зазвичай і без ретельного обдумування вирішив, що вже надто довго, нібито в ім’я свободи, якою так зловживали, він приносив у жертву великому богу вигоди свою совість і свої принципи і що відмовки, чому він не міг чинити інакше, більше не існувало.
Він страждав від усіх поганих звичок Холодної війни, але тепер їм не було виправдання. Йому потрібно було стати на шлях істинний, інакше він погубить свою душу. Тому що загроза ззовні зникла. Згорнула табір. Щезла.
Але звідки почати? Відповідь прийшла під час небезпечної поїздки на велосипеді. Того ж самого дощового лютневого ранку — було вісімнадцяте число, Реке Ґудгью ніколи не забував дат — він їхав на велосипеді з Кентіш-тауна, де він мешкав, до Вайтголлу, звично маневруючи між скупченнями автівок, аж раптом на нього зійшло прозріння. Він відріже щупальця таємному восьминогу. Він розділить владу цього восьминога між окремими, меншими агентствами, кожне з яких буде окремо підзвітним. Він деконструює, децентралізує, гуманізує. І почне з найгіршого — з грішного шлюбу між «чистою розвідкою», Вестмінстером, і таємною торгівлею зброєю, яку очолює Джеффрі Морок з Рівер-гаузу.
Звідки Гаррі Полфрі все це знав? З християнського милосердя Ґудгью запрошував Полфрі літніми вихідними днями до Кентіш-тауну посидіти в саду і перехилити склянку коктейлю чи пограти з дітьми в крикет, прекрасно усвідомлюючи, що Полфрі намагався заховати за втомленою посмішкою те, що однією ногою він уже був над прірвою. А після вечері Ґудгью залишав його наодинці зі своєю дружиною, щоб він міг вилити їй душу, бо немає для безпутного чоловіка нічого кращого, ніж покаятися в усіх гріхах доброчесній жінці.