— Наскільки я пригадую, він називав їіДжедс. У множині.
— Він усім вигадує імена. Він таким чином їх підкуповує.
«Там, напевно, неймовірно красиво», — казала вона з такою усмішкою, від якої міг би розтопитись Айгер.
— Подейкують, вона справжня красуня, — сказав Берр.
— Якщо вам до смаку такий типаж.
— Мені подобаються всі типажі. А який її типаж?
Джонатан почав її описувати, намагаючись створити враження, що вона йому зовсім не цікава.
— Та навіть не знаю... Вона звичайнісінька... носила крисаті чорні капелюхи... мала погляд супутниці мільйонера... Хто вона взагалі така?
Берр вдав, що не знає або йому просто байдуже.
— Якась гейша з вищих шарів суспільства, католицька жіноча школа, верхова їзда з гончаками. У кожному разі, ви знайшли з ним спільну мову. Він вас не забуде.
— Він нікого не забуває. Він пам’ятав імена всіх офіціантів.
— Але він не питає кожного зустрічного, що той думає про італійську скульптуру, еге ж? Це обнадійливо. — Кого і чому це обнадіювало Берр не пояснив, і Джонатан вирішив не питати. — Він усе-таки купив її. Не народилася ще на землі людина, яка могла б відмовити Роупера купити те, на що він поклав око. — Берр розрадив себе, запихаючи до рота великий шматок телятини. — А, і дякую вам, — продовжував він. — Дякую за вашу важку працю. У ваших доповідях Квей-лу є такі спостереження, які мені ще ніколи не доводилося бачити. Ваш охоронець-лівша, з годинником на правій руці, той, що міняє місцями виделку і ніж щоразу, коли завзято щось наминає. Це просто класика!
— Франсіс Інґліс, — продекламував Джонатан. — Фітнес-інструктор з Перту, Австралія.
— Його звуть не Інґліс, і він не з Перту. Він колишній британський найманий убивця, той Фріскі, і за його огидну голову пропонують непогані гроші. Це він навчив людей їді Аміна, як отримувати добровільні зізнання з допомогою електрошокера. Наш друзяка полюбляє англійців, особливо з темним минулим. Він не в захваті від людей, над якими не має влади, — додав Берр, обережно розрізаючи булочку і намащуючи її маслом. — Так от, — продовжував він, проштрикуючи повітря ножем у бік Джонатана, — як вам узагалі вдалося дістати список Роуперових відвідувачів, якщо ви працюєте лише вночі?
— Тепер будь-хто, хто зупиняється в апартаментах «Вежі», мусить заповнити реєстраційну форму.
— А як щодо того, що ви тиняєтеся ночами у вестибюлі?
— Гер Майстер вважає це моїм обов’язком. Я вештаюсь вестибюлем і питаю про що завгодно. Я завжди повинен бути на видноті, така моя робота.
— Тоді розкажіть мені про цих його відвідувачів, — сказав Берр. — Там був якийсь, як ви його називаєте, австрієць. Три окремих візити у «Вежу».
— Доктор Кіппель, з Відня, був одягнений у зелене на-півприталене вовняне пальто.
— Він не австрієць, і прізвище його не Кіппель. Він скромний поляк, якщо поляки бувають скромними. Подейкують, що він один з нових королів польського злочинного світу.
— Який стосунок може мати Роупер до польської злочинності?
Берр засмучено посміхнувся. Його метою було роздражнити Джонатана, а не просвітити його.
— А як щодо того присадкуватого броватого чоловіка у блискучому сірому костюмі? Називав себе Ларсен. Швед.
— Я просто повірив, що так воно і є — він звичайний швед на ім’я Ларсен.
— Він росіянин. Три роки тому він був великим цабе у радянському міністерстві оборони. Тепер він керівник надзвичайно успішного агентства з підбору кадрів — продає фізиків та інженерів з країн східного блоку західним країнам. Двадцять тисяч доларів на місяць, дехто на таке клює. Ваш містер Ларсен забирає свою частку від обох сторін. На дозвіллі він також продає військову техніку. Якщо вам раптом потрібно придбати у росіян з-під поли кілька сотень танків Т-72 чи декілька ракет типу «Скад», то містер Ларсен до ваших послуг. Біологічні боєголовки доступні за додаткову плату. А що скажете про тих двох британців, схожих на військових?
Джонатан пригадав двох чоловіків з хиткою ходою у британських блейзерах.
— А що про них казати?
— Самі вони з Лондона, це правда, але їх звуть не Форбс і Лаббак. їхня штаб-квартира розташована у Бельгії, вони постачають військових інструкторів найбільшим безумцям світу цього.
«Брюссельські парубчиська», Джонатан відчув, що починає уловлювати нитки, якими Берр навмисно його дражнив. «Солдат Борис». Хто наступний?
— А цього не пригадуєте? Ви його не описали, принаймні не надто детально, але, по-моєму, він був серед тих чоловіків, яких наш дружбан приймав на першому поверсі в конференц-залі.