— То хто він такий? — спитав Джонатан.
— Я уже вам сказав, хто він. Виродок.
— Яке у нього походження? Звідки ноги ростуть у цього всього?
Берр знизав плечима.
— Батько — дріб’язковий аукціоніст і оцінювач у центральних графствах Англії. Мати — одна з тих, на кому тримається місцева церква. Один брат. Приватні школи були батькам не по кишені...
— Ітонський коледж?
— Чому саме він?
— Щось таке є в його вимові. Не визнає ні займенників, ні артиклів. Ковтає слова.
— Я лише раз краєм вуха чув, як він розмовляє телефоном. Мені цього предостатньо. Мене нудить від такого голосу, як у нього.
— Роупер старший чи молодший брат?
— Молодший.
— Він учився в університеті?
— Ні, схоже на те, що йому надто вже не терпілося взятися за свої лихі справи.
— А його брат?
— Вчився. Куди це ви хилите? Брат працював у сімейній фірмі. Вона збанкрутувала через економічний спад. Зараз він розводить свиней. І що? — Він скоса зиркнув на Джонатана. — Тільки не смійте шукати йому якесь виправдання, — попередив Берр. — Навіть якби той Роупер учився в Ітонському коледжі чи в Оксфорді і заробляв по пів-мільйона щороку, він усе одно займався б своїми брудними справами і мав усіх в дупі. Повірте, він ще той негідник. Зло існує.
— О, я знаю, я знаю, — сказав Джонатан, заспокоюючи його. Софі казала те саме.
— Отож, що би він ще не накоїв, лихих справ на його рахунку — хоч греблю гати, — підсумував Берр. — Йдеться про постачання суперскладних, складних, простих і товарів, що й ламаного гроша не варті. Він терпіти не може танки, бо ними можна користуватися вічно, але за хорошу плату готовий переглянути свою нелюбов. Йдеться про все: взуття, уніформу, бойові токсичні гази, касетні бомби, хімічні речовини, сухпайки, системи інерційної навігації, літаки-винищувачі, бланки телефонограм, олівці, червоний фосфор, гранати, торпеди, побудовані на спецзамов-лення субмарини, торпедні катери, інсектицидні лампи, навідні системи, кайдани на ноги, пересувні кухні, мідні ґудзики, медалі і полкові шпаги, лампи-бліц, секретні лабораторії, замасковані під інкубатори для курей, шини, ремені, ізоляційні втулки, боєприпаси всіх калібрів, сумісні і з радянською, і з американською зброєю, «Редай» та інші переносні зенітно-ракетні комплекси на кшталт «Стінґера», ну і мішки для двохсотих. Хоча ні, цей перелік був актуальним раніше. А зараз на порядку денному лише перенасичення ринку, банкрутства на рівні держав і те, що самі уряди пропонують кращі умови, ніж їхні же ділки. Побачили б ви його склади. Тайбей, Панама, Порт-оф-Спейн, Гданськ. Бувало, що наш Роупер наймав тисячу працівників лише для того, щоб витирати порох з обладнання, яке він зберігав, чекаючи поки підніметься ціна. Лише підніметься, у жодному випадку не опуститься. Тепер у нього лише шістдесят працівників, а ціни катастрофічно впали.
— І що він збирається з усім цим робити?
Настала черга Берра ухилятися від прямої відповіді на запитання.
— Він замислив одну крупну оборудку. Хоче востаннє добряче відкусити від того ж яблука. Завершальна справа, яка не лише стане підсумком усіх його афер, а й підведе «Айронбренд» з руїн. Після цього він планує спокійнісінько спочивати на лаврах. Джонатане, скажіть мені...
Він усе ще не звик до того, як різко Берр змінював тему розмови.
— Того ранку у Каїрі, коли ви катали Софі на машині... Після того, як Фредді її відлупцював.
— Так?
— Ніхто вас не впізнав? Ніхто не помітив вас разом і не здогадався про очевидне?
Джонатан ставив собі це запитання тисячу разів: уночі, коли він крокував своїм темним царством, намагаючись утекти від самого себе, і вдень, коли не міг спати і підко-рював гірські вершини чи плив під вітрилами без пункту призначення.
— Ні, — різко відповів він.
— Ви впевнені?
— Наскільки я можу бути впевнений.
— Ви з нею ще якось ризикували? їздили кудись, де вас могли б упізнати?
Джонатан раптом зрозумів, що чомусь йому приносить неабияке задоволення брехати, захищаючи Софі, хоча вже і так було надто пізно.
— Ні, — твердо повторив він.
— Ну, тоді ви чистий, — сказав Берр, мимоволі знову повторюючи слова Софі.