— Я тобі одне скажу, хлопче, — раптом заговорив Піт Пенґеллі, немов втручаючись у запеклу суперечку, хоча за останні кілька хвилин ніхто і словом не обмовився. — Має бути якась збіса добра причина. У Джека Ліндена, шо б він не робив, завжди був свій резон. Хіба не так?
— Шо-шо, а в морі він умів дати собі раду, — сказав Джейкоб, який, як і його старший брат, рибалив з маленьких човнів біля берегів Портґварри. — Одної суботи він поплив разом з нами, прада, Піт? Не витиснув з себе ні одного чортового слова. Сказав, шо хоче взяти рибу додому. Я запропонував йому її почистити, прада? А він — о, я сам. Взяв ту бісову рибину до рук і чик — шкіра, голова, хвіст, м’ясо. Почистив її краще за тюленя.
— А як під вітрилами ходив? Від Нормандських островів до Фалмута сам-один, у штормовий, курва, вітер.
— Той австралійський крендель дістав по заслузі, — почувся голос з кутка. — Він був такий брутальний, шо Джеку в тому плані до нього ше як до неба рачки. Піте, ти лапи його бачив? Величезні, як лопати.
Рут Третевей відчула, що мусить вставити філософську ремарку, хоча вона ніколи не коментує життя своєї доньки і кожному, хто намагається щось сказати про Мерилін у її присутності, тут же закриває рот.
— Кожна людина має свого особистого диявола, який десь на неї вичікує, — заявила Рут, яка після смерті свого чоловіка час від часу відкрито ігнорувала чоловіче домінування у Снаґовій забігайлівці. — Серед нас не знайдеться людини, у якої в серці не затаївся вбивця, і будь ти хоч принцом Чарльзом, від спокуси відплатити якомусь негідникові не втечеш. Джек Лінден був надто чемним, а це не може не вплинути на здоров’я. Усе, що він тримав у собі під сімома замками, в один прекрасний момент вийшло назовні.
— А бодай тобі, Джеку Лінден, — вигукнув раптом роз-шарілий від алкоголю Піт Пенґеллі, порушуючи тишу, яка зазвичай настає після глибоких думок Рут Третевей. — Якби ти зараз сюди зайшов, я купив би тобі, скурвий сину, пля-щину пива і потиснув би твою кляту руку, як і в ту ніч.
Наступного дня Джек Лінден відійде в небуття, про нього не згадуватимуть цілими тижнями. Усі забудуть про його вражаючі вояжі у відкрите море і про двох таємничих чоловіків, які, як подейкували, приїжджали до нього у Леньйон на «Ровері» вночі напередодні втечі — і ще кілька разів до того, як повідомляли найбільш проінформовані місцеві жителі.
Тим не менше вирізки з газет усе ще висіли на стіні у Сна-ґа, а блакитні скелі Леньйону все ще мокли і парували у негоду, яка, здавалося, повисла над ними назавжди, а ялівець і нарциси далі росли пліч-о-пліч на берегах річки Леньйон, яка тепер стала такою вузенькою, що її можна легко переступити. Біля неї заросла стежина звивалася до низенького будиночка, який колись був домом Джека Ліндена. Рибалки досі намагаються ставати на якір подалі від Леньйон-Гед, де темні скелі ховаються у низькій воді, мов крокодили, а течія може затягнути тебе під воду навіть у найбільш погожі дні. Щороку якийсь нетямущий ковбой з Великої Землі приїжджає сюди, прихопивши з собою дівчину і гумовий надувний човен, щоб у пошуках останків затонулих кораблів пірнути тут востаннє, або в кращому випадку по нього прилетить гелікоптер служби порятунку.
Як говорили в селі, бухта Леньйон бачила достатньо мерців ще до того, як Джек Лінден додав до їхнього списку свого бородатого австралійця.
А Джонатан?
Джек Лінден був для нього такою ж загадкою, як і для тутешніх селян. Коли він ногою відчинив двері свого будинку і скинув сакви на голу дощову підлогу, накрапав брудний дощ. За останні п’ять годин він проїхав триста тридцять миль. Тим не менше, коли Джонатан крокував з однієї закинутої кімнати до іншої, не знімаючи своїх мотоциклетних черевиків, і дивився крізь розбите віконне скло на апокаліптичний ландшафт, він усміхнувся самому собі так, нібито щойно знайшов будинок своєї мрії. «Я на правильному шляху, щоб урешті довершити себе, — думав він, згадуючи обітницю, яку дав собі у винному погребі repa Майстера. — Щоб знайти те, чого мені завжди бракувало у житті. Щоб нарешті правильно вчинити з Софі».