— У гарній місцині побували? — спитала його Мерилін, не відриваючи погляду від вогню в каміні. Вона зняла кардиган і була в блузці без рукавів, яка застібається на спині.
— Так, катнувся на Велику Землю.
Він з жахом усвідомив, що вона чекала на нього цілий день. На камінній полиці стояв ще один малюнок, дуже схожий на попередній. Вона принесла йому фрукти і поставила у вазу фрезії.
— О, щиро дякую, — ввічливо сказав він. — Дуже мило з вашого боку. Дякую.
— То як, Джеку Лінден, ти хочеш мене?
Мерилін завела руки за шию і розстебнула два верхніх ґудзики блузки. Вона ступила крок до нього і усміхнулася. А потім почала плакати і він не знав, що робити. Він лагідно обійняв її однією рукою і провів до фургона, де й залишив саму, щоб вона, виплакавшись, змогла поїхати додому.
Тієї ночі ним заволоділо майже метафізичне відчуття власної нечистоти. Будучи заручником своєї граничної самотності, Джонатан вирішив, що інсценоване вбивство, яке він от-от мав вчинити, було нічим іншим, як втіленням справжніх убивств, які він скоїв в Ірландії, і вбивства, яке він учинив проти Софі, і що той суд, який чекав на нього, — це лише пролог спокути, у якій він має прожити решту свого життя.
В останні дні, які Джонатану залишилося провести в Ле-ньйоні, його серце охопила неабияка любов до цього місця, і він радів кожному новому прояву його досконалості: морським птахам, які, де б він їх не помітив, завжди були у бездоганно красивому місці, яструбам, які ширяли у повітрі, призахідному сонцю, яке розчинялося у темній хмарі, флотилії маленьких човників, які збивалися у зграї над косяками риби, що плавали під ними, і чайкам, що зграями кружляли над ними. А коли западала темрява, з неї знову і знову визирали човники, немов маленьке місто посеред моря. З кожною останньою годиною, яка спливала без вороття, його бажання розчинитися у цьому пейзажі — заховатися у ньому, поховати себе у ньому — ставало все нестерпнішим.
Здійнялася буря. Запалюючи свічку на кухні, він дивився крізь її світло у розбурхану ніч: вітер бився у вікна і так трусив шиферною покрівлею, що вона стукала, мов «Узі». Рано-вранці, коли буря вщухла, він вийшов на вулицю, щоб пройтися полем битви минулої ночі, а потім по-лоуренсівськи заскочив на свій мотоцикл, навіть не надягнувши шолом, і поїхав до однієї зі старовинних фортець, що стояли високо на пагорбі, і звідти довго оглядав берегову лінію, поки не розгледів вказівник, який показував на Леньйон. «Це мій дім. Ця скеля прийняла мене. Я житиму тут до кінця своїх днів. Я стану чистим».
Але клятви його були марними. Солдат, який жив у ньому, вже начищав черевики перед далеким марш-кидком до найгіршої людини на землі.
Саме в останні дні Джонатанового перебування у Леньйоні Піт Пенґеллі і його брат Джейкоб мали необережність податися туди ж на «лампове» полювання.
Про те, що тоді відбулося, Піт розповідає дуже обачно, а якщо серед присутніх є хтось чужий, то взагалі тримає язика за зубами, бо історія ця містить не лише розкаяння, а й дещицю гордості за спокуту. «Лампове» полювання на кроликів у цій частині країни було священним видом спорту вже понад п’ятдесят років. За допомогою двох мотоциклетних акумуляторів у маленькій коробці, які прив’язувалися до стегон, старої автомобільної фари з ближнім світлом, і в’язки шестивольтних лампочок можна так загіпнотизувати цілі зграї кроликів, що вистачить часу їх перестріляти залповим вогнем. Ні закони, ні батальйони крикливих дам у коричневих беретах і таких же шкарпетках не змогли покласти цьому край, і Леньйон був улюбленим місцем для полювання вже для декількох поколінь тутешніх жителів. Власне, що був, до тієї ночі, коли четверо браконьєрів під керівництвом Піта Пенґеллі і його молодшого брата Джейкоба рушили на полювання зі зброєю і лампами.