У тумані виднілися два гранітних стовпи, обвиті плющем. На них був напис: «Леньйон-Роуз». Ніякого будинку там не було. «Фермер, вочевидь, віддав Богу душу, так і не встигнувши добудувати його», — подумав Берр.
Вони були в дорозі вже сім годин. Неспокійне небо над гранітними парканами і тереном темніло з настанням сутінків. Тіні на пощербленій дорозі немов почали розтікатися і стали невловимі, тому автівка постійно рвалася вперед, так ніби об неї щось вдарялося. Це був «Ровер», Рукова гордість. Його міцні ручиська боролися з кермом. Мимо пропливали будівлі закинутої ферми і кельтський хрест. Рук перемкнув фари на дальнє світло, а потім знову на ближнє. Відколи вони переїхали річку Теймар, то не бачили нічого іншого, окрім сутінків і непроглядного туману.
Дорога пішла вгору, туман розсіявся. Раптом зусібіч їм відкрився лише один вид — щільна біла хмара. Краплі дощу автоматною чергою застукали по лівому боці автівки. Вона заревіла, перескочила через перевал мало що не у вільному падінні і розвернулась носом до Атлантичного океану. Ось і останній поворот, найкрутіший. Над ними ширяли зграї стривожених птахів. Рук загальмував і поїхав значно повільніше, аж поки розлючені птахи не полетіли геть. Дощ почав заливати їх з новою силою. Коли врешті розвиднілося, вони помітили сірий будиночок, який припав до землі посеред чорної папороті.
«Він повісився», — вирішив Берр, розгледівши деформований силует Джонатана, що погойдувався у світлі ліхтарика на ґанку. Але «повішеник» підняв руку, щоб привітатися, і зробив крок їм назустріч, крок у темряву, бо ліхтарик увімкнув не відразу. З клаптика землі, засипаного гранітною крихтою, вийшла поганенька стоянка. Рук вийшов з авто і Берр почув, як вони вітаються, немов старі друзі, що давно не бачилися. «Радий зустрічі! Чудово! Боже, ото вітер розійшовся!» Берр нервувався і вперто сидів у автівці, скорчивши міну до неба і силою проштовхуючи верхній ґудзик пальта крізь вузьку петельку. Навколо автівки вирував вітер, антена затряслася.
— Леонарде, поквапся! — крикнув Рук. — Пізніше припудриш собі носика!
— Леонарде, боюся, вам доведеться перелізти на протилежний бік, — сказав Джонатан крізь шибку з боку водія. — Ми евакуюємо вас з підвітряного боку, якщо ви не проти.
Схопивши обома руками праве коліно, Берр проніс його над важелем передач і водійським сидінням, а потім зробив те ж саме з лівою ногою. Його міські черевики ступили на гранітний насип. Джонатан світив ліхтариком просто на нього. Берр міг розгледіти лише чоботи і в’язану моряцьку шапку.
— Як поживаєте? — вигукнув він, немовбито вони не бачилися роками. — Живі-здорові?
— О, так, не те слово.
— От і молодець.
Рук пішов уперед з валізкою у руках. Берр і Джонатан пліч-о-пліч рушили стежкою вслід за ним.
— З цим усе пішло як по маслу, еге ж? — запитав Берр, киваючи на Джонатанову перев’язану руку. — Я боявся, що він ненароком її ампутує.
— Ні-ні, все минуло добре. Порізав, зашив, перев’язав — все про все не тривало довше ніж півгодини.
Вони стояли на кухні. Беррове обличчя все ще поколювало від холоду. «Вилизаний сосновий стіл, — помітив він. — Відполірована долівка з плитняку. Віддраєний мідний чайник».
— Дуже боліло?
— Так як завжди, коли виконуєш службовий обов’язок, — відповів Джонатан.
Вони стримано засміялися, досі чужі один одному.
— Я мусив привезти вам новий документ, — сказав Берр, як завжди одразу ж переходячи до справи. — Вам потрібно його підписати при свідках, якими будемо ми з Руком.
— Що в цьому документі написано? — спитав Джонатан.
— Та всіляка дурня, — відповів Берр, звинувачуючи у всьому стару добру бюрократію. — Обмеження відповідальності. Такий собі страховий поліс. Ми вас ні до чого не примушували, а ви на нас не подасте до суду, бо не маєте жодних претензій до уряду, що б не спливло: чи службова недбалість, чи зловживання службовим становищем, чи ще казна-що. Якщо ви випадково випадете з літака, то це теж буде виключно ваша вина. І так далі.
— Їм стає страшно, правда?
Берр уловив підтекст запитання і одразу ж повернув його назад.
— А вам, Джонатане? Справа ж у вас насправді, еге ж? — Джонатан уже відкрив рот, щоб заперечити, але Берр його перервав. — Замовкни і слухай. У цей же час завтра ти будеш у розшуку. Тебе хотітиме бачити виключно поліція, і більше ніхто у цілому світі. Всі, кому доводилося з тобою знатися, як один повторюватимуть одне й те саме «я ж тобі казав». Усі решту будуть розглядати твоє фото у газеті, щоб видивитися в твоїх рисах патологічного вбивцю. А це, Джонатане, довічне ув’язнення. Від нього вже ніколи не втечеш.