Він виїхав з Леньйону на світанку і, не озираючись назад, вирушив до Брістола, де мав на тиждень залягти на дно. Припаркувавши свій мотоцикл у пошарпаному передмісті, де його мали вкрасти, як пообіцяв йому Рук, він поїхав автобусом до Ейвонмута, де і знайшов моряцьку нічліжку, в якій господарювали двоє старших ірландців-гомосек-суалів, які, як говорив Рук, славилися своїм небажанням співпрацювати з поліцією. Цілий день і цілу ніч лив дощ, і третього дня за сніданком Джонатан почув по місцевому радіо своє прізвище і основні прикмети: востаннє його бачили у районі західного Корнволлу, права рука поранена, дзвоніть за таким-то номером. Але це слухав не лише він — двоє ірландців також слухали, втупившись очима один в одного. Він заплатив за ночівлю, сів на автобус і поїхав назад до Брістола.
Над напівзруйнованим індустріальним пейзажем нависли низькі хмари. Джонатан блукав вологими вулицями, тримаючи руку в кишені — тепер рана була заклеєна лише пластирем. Сівши у перукарське крісло, він помітив свою фотографію на останній сторінці газети, яку читав один з відвідувачів, це була та ж сама світлина, яку зробили Беррові люди у Лондоні: сфотографували так, щоб було схоже, але все ж упізнати було важко. Він став примарою, яка потривожила місто привидів. У кав’ярнях і більярдних він виділявся світлими рисами обличчя і окремішніс-тю, на вишуканіших вуличках — пошарпаним одягом. Усі церкви, в які він намагався зайти, були зачинені на ключ. Коли він дивився на себе у дзеркало, його обличчя лякало своєю ворожою напруженістю: підставна смерть Джамбо не давала йому спокою. Дух його псевдожертви, живої і здорової, яка безтурботно перехиляє чарку за чаркою у якомусь таємному сховку, повсякчас його переслідував. Попри це, оскільки він так вжився в образ зовсім іншої людини, він ніяк не міг скинути з плечей тягар уявного злочину. Він придбав пару шкіряних рукавиць і викинув геть перев’язку на руку.
Перш ніж придбати квиток на літак, Джонатан цілий ранок вивчав туристичних агентів, щоб обрати найбільш заклопотаного і непримітного. Він заплатив готівкою і забронював квиток на прізвище Файн на рейс через два дні. Потім він сів на автобус до аеропорту і уже там змінив бронювання: купив квиток на рейс, який відлітав того ж вечора. На цей рейс залишилося одне вільне місце. Перед виходом на посадку дівчина в темно-червоній формі попросила його показати паспорт. Він зняв рукавичку і здоровою рукою подав їй паспорт.
— То ви Пайн чи Файн? — запитала вона.
— Як вам більше до вподоби, — сказав він з відпрацьованою усмішкою готельєра, а вона роздратовано махнула йому, щоб проходив — чи може це Рук заздалегідь їх усіх підкупив?
Коли Джонатан дістався Парижа, він не ризикнув проходити митний контроль аеропорту Орлі, тому всю ніч просидів у залі очікування для транзитних пасажирів. Вранці він сів на літак до Лісабона, цього разу купивши квиток на прізвище Дайн, намагаючись, за рекомендацією Рука, перехитрити комп’ютерну систему. У Лісабоні він знову подався у порт і заліг на дно.
— Судно називається «Віфлеємська Зірка», ще те корито, — казав йому Рук. — Але ми підкупили капітана, а це саме те, що вам потрібно.
Він бачив зарослого щетиною чоловіка, який під дощем тинявся від однієї контори для найму бортової команди до іншої, і цим чоловіком був він сам. Він бачив, як той самий чоловік заплатив дівчині за ніч і влігся спати на підлозі, а вона в той час хникала на ліжку, бо так його боялася. Цікаво, чи вона боялася б мене менше, якби я спав з нею? Джонатан поїхав і так цього не дізнався, залишивши її перед світанком, і знову подався у порт. Він натрапив на «Ві-флеємську зірку», коли та стояла в аванпорті — бруднюща посудина вагою у дванадцять тисяч тонн, по вінця навантажена вугіллям і приписана до Паґвошського порту у Новій Шотландії. Але коли він поцікавився нею у конторі для найму, йому сказали, що вся команда вже укомплектована, і вони вирушають в рейс з початком нічного припливу. Джонатан підкупив кого слід і таки потрапив на корабель. Чи чекав на нього капітан? Джонатану хотілося у це вірити.
— Синку, що ти вмієш робити? — запитав капітан. Він виявився кремезним сорокарічним шотландцем з улесливим голосом. Позаду нього стояла боса сімнадцятирічна філіпінка.
— Готувати, — сказав Джонатан і капітан розсміявся йому просто в обличчя, але все-таки взяв як позаштатного кока за умови, що той працюватиме протягом усього рейсу, а капітан присвоїть зароблені Джонатаном за цей час гроші.
Так він став рабом на бортовій кухні, який спав на найгіршій койці і над яким знущалася решта команди. Офіційного кока звали Ласкар, і через свою залежність від героїну той уже на ладан дихав і був худий, як скріпка, тому незабаром Джонатану довелося працювати за них обох. За ті кілька нещасних годин, які йому вдавалося поспати, Джонатану снилися розкішні сни, що часто сняться в’язням: у тих снах Джед, уже без готельного халата, грала головну роль. А потім одного сонячного ранку команда поплескала його по спині і сказала, що ще ніколи в морі їх так добре не годували. Проте Джонатан не зійшов на берег разом з ними. Маючи запас їжі, яку він завбачливо приберіг, цей професійний спостерігач вирішив заховатися у передньому трюмі і просидів там ще дві доби, й лише опісля прошмигнув повз портову поліцію.