— Не думаю, — сказав Джонатан, енергійно витираючи рушником голову.
— А чому ні? — не витягуючи з рота люльку, промимрив Берр. — Зазвичай так і стається.
— А нащо їй це? У неї ж є Томас, — відповів Джонатан.
Зціпивши зуби, вони терпіли його мовчазність цілий день. Майже весь ранок він наодинці гуляв лісом. Коли вони поїхали за покупками, то поки Берр никав супермаркетом, а Рук подався у «Фемілі Брітчес», щоб прикупити своєму сину ковбойський капелюх, Джонатан увесь час сидів у машині.
— Та розслабся ти трохи, чуєш? — сказав Берр. — Ковтни віскі чи ще чогось. Це ж я, Берр. Я всього-на-всього намагаюся прикинути всі можливі ризики.
Джонатан освіжив Беррові джин і тонік, а потім і собі налив це ж саме.
— Як там Лондон? — запитав він.
— Та по-старому, все та ж помийна яма, — відповів Берр. Над стейками здійнялися хмари диму. Берр узявся їх перевертати і щедро змащувати червоним соусом, щоб замаскувати пригорілі шматки.
— А що там той стариган-священик? — гукнув Рук з протилежного боку басейну. — Ото здивується, бідолаха, коли побачить, чию фотографію він підписав.
— Вона сказала, що візьме його на себе, — відповів Джонатан.
— Мабуть, таки нічогенька вона дівчина, — сказав Рук.
— Так, вона була така, — погодився Джонатан і знову стрибнув у басейн. Він виринав на поверхню і занурювався у воду так завзято, немов все ніяк не міг відмитися.
Вони вечеряли під набридливе дзижчання мухоловки, яка не переставала вчиняти свої жорстокі вбивства. Цей стейк, вирішив Берр, не такий вже й кепський. Може, умудритись зіпсувати хороше м’ясо складніше, ніж здається. Час від часу Берр потайки позирав на Джонатана, який бесідував з Руком про те, як воно — кататися на мотоциклі в Канаді.
«Ти нарешті починаєш підпускати нас до себе, — з полегшенням вирішив він. — Твій лід потрошки тане. Тобі просто потрібно було трохи з нами поговорити».
Вони пішли в кабінет і авантюризм Рука розгорівся з новою силою. Він запалив камін і розклав на столі рекомендаційні листи, які розхвалювали чоловіка на ім’я Томас Лямон, а поруч поклав кольорові брошури з рекламою приватних моторних яхт.
— Ось ця називається «Саламандра», — сказав він Джонатану, який заглядав йому через плече. Берр спостерігав за ними з протилежного кутка кімнати. — Сто тридцять футів, власник якийсь бандит з Волл-стріт. Станом на тепер на ній нема кухаря. А це «Персефона». Правда, ніхто з багатіїв не здатен вимовити її ім’я, тому новий власник ось-ось перехрестить її в «Лоліту»... Двісті футів, команда з десяти осіб, плюс шість для охорони, два кока і мажордом. Вони якраз мажордома і шукають, й ми гадаємо, що ти ідеально для них підходиш. — Рук показав на фотографію життєрадісного усміхненого чоловіка, одягненого в тенісну форму. — Це Біллі Борн, власник бюро з винайму суден і підбору бортових команд у Ньюпор-ті, штат Род-Айленд. Власники обох цих яхт — його клієнти. Скажеш йому, що ти ходиш під вітрилами і готуєш, а потім покажеш рекомендаційні листи. Він не буде їх перевіряти, та й люди, які їх написали, живуть на іншому кінці планети. Біллі цікавить лише те, чи можеш ти виконувати свою роботу, чи ти, як він це називає, цивілізований, і чи не було в тебе проблем з поліцією. Ти йому підходиш за всіма критеріями з трьох. Тобто Томас підходить, а ти лише за двома.
— А Роупер також клієнт Біллі? — запитав він, забігаючи наперед.
— Цікавій Варварі на базарі ніс відірвали, — озвався зі свого кутка Берр і всі засміялися. Але за їхнім радісним сміхом ховалася очевидна для всіх правда: чим менше Джонатан знає про Роупера і його оборудки, тим менша ймовірність, що він себе видасть.
— Джонатане, Біллі Борн — твій головний козир, — сказав Рук. — Піклуйся про нього. Щойно тобі заплатять, надішли йому його комісійні. Коли влаштуєшся на нову роботу, обов’язково зателефонуй йому і розкажи, як у тебе справи. Не води Біллі навколо пальця і він відкриє перед тобою будь-які двері. Всі, кого любить Біллі, відповідають йому взаємністю.
— Це твій останній відбірковий тур, — сказав Берр. — Після цього — фінал.
Наступного ранку, коли Джонатан уже здійснив свій ранній заплив у басейні, а всі були бадьорі та відпочилі, Рук витягнув свою магічну коробку: у ній був таємний радіотелефон зі змінними частотами. Для початку вони пішли в ліс і там побавилися трохи в хованки, по черзі ховаючи і шукаючи коробку. Потім, під час перерви між інструктажами, Рук змушував Джонатана виходити на зв’язок з Лондоном знову і знову, аж поки він повністю не освоїв нове обладнання. Він показав йому, як міняти батарейки, як їх заряджати і як красти електроенергію з мережі. Після радіотелефону Рук дістав ще один цінний експонат — надзвичайно мініатюрний фотоапарат, замаскований під запальничку, яким, сказав він, могла навчитись користуватися навіть зовсім безголова людина, і хочете вірте, хочете ні, а фотографії цей чудо-прилад таки робив. На все про все їм у Коннектикуті знадобилося три дні, більше, ніж спочатку планував Берр.