— Це наш останній шанс усе обговорити, — безперестанку торочив він Руку, немов намагаючись виправдати затримку.
Обговорити що? Про що ще можна говорити? Як потім зізнався собі Берр, десь глибоко в душі він чекав, що Джонатан рано чи пізно розіграє сцену. Але оскільки той залишався для нього загадкою, він не знав, коли цей момент може настати.
— Наїзниця все ще надійно сидить у сідлі, якщо тобі від цього легше, — сказав він, сподіваючись розвеселити Джонатана. — Ще поки не злетіла з коня.
Але, вочевидь, спогади про Івонн усе ще нависали над ним, бо він заледве витиснув з себе посмішку.
— Він у Каїрі крутив шури-мури з тією Софі, стопудово тобі кажу, — сказав Берр Рукові, коли вони летіли додому.
Рук скорчив несхвальну гримасу. Він не любив дослухатися до Беррової інтуїції, яка так зрідка нагадувала про себе, а тим паче не хотів очорняти ім’я покійниці.
— Дарлінг Кейті зла як чорт, — гордо заявив Гаррі Полфрі, сидячи з віскі у вітальні Ґудгью у Кентіш-тауні. Це був си-вочолий, підтоптаний, п’ятдесятилітній чоловік з пухкими губами і неспокійними очима. На ньому була чорна адвокатська жилетка. Він приїхав на зустріч прямісінько з роботи по той бік Темзи. — Вона повертається з Вашингтона і Марджорем уже виїхав у Гітроу, щоб її зустріти. Вони заодно і готові битися до кінця.
— А чому Морок сам за нею не поїде?
— Він любить перестрахуватися. Навіть якщо йдеться про його заступника, як, наприклад, Марджорема, він все одно зможе сказати, що його там не було.
Ґудгью хотів про щось запитати, але вирішив, що краще не втручатися і вислухати, як Полфрі виливає душу.
— Кейті каже, що наші заокеанські кузени нарешті докумекали, що і як. Вони дійшли до висновку, що у Маямі
Стрельскі задурив їм голову, а ви з Берром йому в цьому допомогли. Кейті каже, що якщо вона стане на берегах Потомаку, то побачить дим, який здіймається над Капітолій-ським пагорбом. Каже, тільки й чути, що балачки про параметри і безвладдя. Щоправда, я ніяк не збагну, чи цей вакуум влади створюється, чи наповнюється.
— Боже, параметри я терпіти не можу, — підмітив Ґуд-гью, виграючи час на роздуми і підливаючи Полфрі віскі. — Я сьогодні вранці отримав директиву. Через неї цілий день зійшов на пси. А мій покровитель, для нього взагалі все загострюється. Бо для нього ніщо не піднімається, чи збільшується, чи росте, чи просувається, чи прогресує, чи примножується, чи дозріває. Лише загострюється. Будьмо, — сказав він і сів на місце.
Але коли Ґудгью вимовляв ці слова, йому немов мурашки пробігли за плечима, аж волоски на спині стали дибки, і він весь покрився гусячою шкірою.
— Гаррі, що їм треба? — спитав він.
Полфрі так скривився, немов йому в очі потрапило мило, а потім підніс склянку до губ.
— «П’явка», — відповів він.
12
Моторна яхта «Сталевий паша», яка належала містерові Річарду Роуперу, з’явилася з-за східного краю острова Ган-терс-Айленд рівно о шостій пополудні. Вона летіла, мов штурмовий катер, рівною поверхнею моря, чітко виділяючись на фоні безхмарного вечірнього неба і швидко збільшуючись у розмірах, підпливаючи все ближче до Діп-Бей. Не залишилося жодних сумнівів: екіпаж саме цього судна телефонував заздалегідь, щоб зарезервувати довгий причал у зовнішній гавані, а ще круглий стіл на терасі на восьму тридцять, накритий на шістнадцять осіб. Вони також забронювали місця у першому ряду на крабових перегонах, які мали відбутися опісля. Навіть меню було узгоджено заздалегідь. Рибні страви для дорослих, грильована курятина і картопля-фрі для дітей. І врахуйте, що шеф оскаженіє, якщо не вистачить льоду.
Було міжсезоння, а отже, Карибським морем плавало небагато великих яхт, лише комерційні круїзні лайнери з Нассау і Маямі. Але якби хтось з них захотів стати на якір біля берегів Гантере-Айленд, то вони б не дочекалися теплої зустрічі, бо Мама Лоу любив багатих яхтсменів і відчував відразу до простих смертних.
Джонатан чекав на яхту «Сталевий паша» цілий тиждень. Але коли нарешті помітив її, то відчув себе як у пастці. Раптом йому захотілося втекти в глибину острова, в єдине тут містечко, або ж викрасти нещасне пошарпане судно Мама Лоу «Гай-ло», яке стояло на якорі лише за якихось двадцять ярдів від того місця, звідки Джонатан втупився поглядом у яхту «Паша», що невідворотно наближалася до нього. «Подвійні дизельні двигуни на дві тисячі кінських сил, — повторював він. — Розсувна палуба для гелікоптерів, величезні стабілізатори, а на кормі — установка для запуску гідропланів. Ця «Паша» — ще та штучка».