Хоч він і підготувався до зустрічі з яхтою, але все ж нер-вувався. До цієї миті Джонатан увесь час уявляв, як він наближатиметься до Роупера, а зараз Роупер наближається до нього. Спочатку його знудило, а потім він відчув приступ голоду. Проте почувши, як Мама Лоу з криком вимагає, щоб той «у моменті» взяв свої кляті білі канадські ноги на плечі і підійшов до нього, Джонатану трохи відлягло. Він помчав до хижі спочатку дерев’яним пірсом, а далі піщаною доріжкою. Тижні, проведені біля моря, добре вплинули на його зовнішність: хода стала розкутішою, погляд полагіднішав, а шкіра дихала свіжістю і здоров’ям. Коли він піднімався нагору, то побачив набухле призахідне сонце, навколо якого утворився мідний кантик. Двоє синів Мама Лоу товклися на вимощеній камінням стежці, викочуючи на терасу знамениту круглу покришку столу. їх звали Веллінгтон і Нельсон, але Мама Лоу називав їх Кремез і Плаксій. Кремезу було шістнадцять і він увесь заплив жиром. Зараз він мав би бути на навчанні у Нассау, але відмовився їхати. Плаксій був худий, як кістяк, курив гашиш і ненавидів білошкірих. Уже добрячих півгодини ці двоє намагалися викотити ту кришку, але безрезультатно.
— Чувак, на Багамах можна так отупіти, — сказав Кремез, коли Джонатан проходив повз них.
— Кремезе, це твої слова, не мої.
Плаксій безрадісно спостерігав за ними. Джонатан привітався з ним, ліниво махнувши рукою, а потім відчував на собі ворожий погляд Плаксія весь час, поки йшов стежкою. «Якщо одного прекрасного ранку мене знайдуть мертвим, то значить мою горлянку перерізало мачете Плаксія, чи то пак «мочите», як називав зброю власник, — подумав Джонатан». Потім він згадав, що більше не планує зустрічати світанки на Гантерс-Айленд, живим чи мертвим. Він знову взявся вираховувати, де зараз уже мала б бути яхта. Мабуть, почала розвертатися. їй потрібна велика акваторія.
— Сьє Лямон, ото вже лінива ваша канадська дупа! Присягаюся, ви найповільніший покидьок, якого бідному негру коли-небудь доводилося мати нещастя брати на роботу. Сьє Лямон, не клейте дурня, ви вже давно не хворий, ви просто лінивий, як останній чортовий пес. Я подзвоню Біллі Борну і все йому розкажу.
Мама Лоу сидів на веранді поруч з високою красивою темношкірою дівчиною в пластикових бігудях, яку всі називали міс Амелія. Він водночас горланив і жлуктив пиво просто з бляшанки.
Мама Лоу був «двадцять два стоуни в висоту і чотири фути в ширину, — як він сам полюбляв про себе говорити, — а ще дурний, як поліно, і лисий, як коліно». Мама Лоу послав під три чорти самого віце-президента Сполучених Штатів, Мама Лоу наплодив дітей по всьому світу, аж до Тринідаду і Тобаго, Мама Лоу мав нерухомість у Флориді. З його величезної шиї звисав золотий ланцюжок з черепів, і щойно сонце зникало за обрієм, як він натягував парадний солом’яний капелюх з паперовими трояндочками і вишитим червоними нитками написом «Мама» на потилиці.
— Сьє Лямон, ви збираєтеся фарширувати сьогодні ті бісові устриці, чи нє? — закричав він так голосно, ніби Джонатан усе ще стояв на пристані. — Чи ви знов будете плювати в стелю і бавитися своїм білим причандаллям?
— Мама, ви замовляли устриці, значить будуть устриці, — радісно відповів Джонатан. Міс Амелія обережно помацала бігуді своїми довгими руками.
— А звідки в біса ви ті кляті устриці візьмете? Вам це на гадку не спадало? Ясно, шо нє, ваша макітра ж по вінця забита всякою фігньою. От триклятий білошкірий тугодум.
— Мама, ви ж з самого ранку купили кошик чудових устриць у пана Ґамса. І п’ятнадцять лангустів, спеціально для «Паша».
— Я купив? У Ґамса? Чорт забирай, може, й так. Ну то вали фаршируй їх, давай! Сьогодні до нас приїжджають королівські гості, англійські лорди і леді, багаті маленькі білі принци і принцеси. От ми й увімкнемо для них справжню нігерську музику і покажемо їм тру-ушне нігерське життя, закладаюся своєю чорною дупою. — Він знову відсьорбнув пива з банки. — Кремезе, ти, бляха, збираєшся врешті-решт випхати той чортовий стіл сходами чи ти зістарієш і здохнеш над ним?