— Сенді, дорогенький, ради Бога, чому б нам просто не закарбувати це в пам’яті? — прошепотів він на весь амфітеатр.
Місяць нависав над морем, немов пергаментний ліхтарик. Вогні пристані переливалися і вигравали мерехтливою аркою. На балконі, де стояв Джонатан, О’Тул по-власницьки поклав руку на задницю Мелані Роуз, а вона й не думала цуратися його дотиків. Лише міс Амелія в своїх бігудях продовжувала займатися роботою. Крізь залите білим світлом кухонне віконце позаду них було видно, як зосереджено вона перераховувала готівку.
Музиканти знову забили в барабани. Мама Лоу нагнувся до чорного плетеного кошика і різко підняв кришку. Краби перебували в стані готовності номер один. Залишивши свій дитячий візок напризволяще, Кремез і Плаксій кинулися до глядачів, тримаючи в руках стоси квитків.
— Забіг по троє, всі краби однакової ваги! — долинули до Джонатана крики Кремеза.
Мама Лоу звернувся до глядачів у пошуках добровольця.
— Мені потрібна, мені потрібна! — кричав він зболеним голосом чорношкірого чоловіка. — Мені потрібна гарненька біленька чистюсінька дитинка, яка виконає свій обов’язок щодо цих дурнуватих крабів і не дозволить себе здурити чи до себе огризатися. Ви, сер! Я покладаю свою надію покірного простацького чоловіка на вас\
Його батіг показував на Деніела, який видав серйозно-комічний скрик і заховав обличчя у спідниці Джед, а потім побіг у кінець залу. Але одна з дівчаток уже виходила на сцену. Джонатан почув, як ті двоє гравців у поло підбадьорювали її своїми вигуками.
— Молодець, Саллі! Сальс, покажи їм усім! Давай, вперед!
Зі свого попереднього спостережного пункту на балконі
Джонатан ще раз глянув на бар, де ті двоє хлопців та їхні дівчата все ще захоплено про щось бесідували, аніскілечки не звертаючи уваги на те, що відбувалося на танцмайданчику. Він знову перевів погляд туди, де сиділи глядачі, грали музиканти і чорніла загрозлива порожнеча між ними.
Вони з’являться з-за тераси, вирішив він. Укриттям для них будуть кущі, які ростуть обабіч сходів. «Головне, стій на балконі з кухні», — попереджав його Рук.
Ця дівчина на ім’я Саллі чи Сальс скривилася і зазирнула у чорний кошик. Ударники знову дрібно забили в барабани. Саллі сміливо запхала в кошик спочатку одну руку, потім іншу. Під хихотіння аудиторії вона майже пірнула в кошик головою, а потім вигулькнула звідти, тримаючи в кожній руці по крабу, і поклала їх рядком біля стартових воріт. Увесь цей час фотоапарат Ленгборна стрекотав, дзижчав і спалахував. Саллі дістала третього краба і поклала його поруч з двома іншими, а потім, під ще голосніші вигуки бравих гравців у поло, повернулася на своє місце. Згори пролунав мисливський заклик труби. Його луна все ще звучала над пристанню, коли постріл пістолета розкраяв цю ніч навпіл. Захоплені зненацька охоронці розгубилися: Фріскі напівприпав до землі, у той час як Таббі почав відштовхувати глядачів назад, щоб розчистити свій сектор стрільби, хоч він так і не знав, по кому має цілитися.
Навіть Джонатан на мить завмер у пошуку стрільця, аж поки не помітив Мама Лоу, який, обливаючись потом під своїм тропічним шоломом, направив димучий стартовий пістолет на нічне небо.
Крабові перегони почалися.
А потім, мимохідь, це таки сталося.
Без формальностей, без прозрінь, без метушні, без криків — майже повна беззвучність, окрім різкого наказу Роупера, адресованого Фріскі і Таббі, «залишатися на місці і нічого не робити, негайно».
Якщо щось у цій ситуації і було незвичайне, то це не шум, а тиша навколо. Мама Лоу перестав патякати, фанфари музикантів стихли, а гравці в поло більше нічого не вигукували.
Ця тиша западала поступово, як поступово затихає великий оркестр по завершенню репетиції, коли найстаранніші або найбільш розсіяні музиканти все ще грають декілька тактів, перш ніж остаточно завершити. А потім протягом деякого часу Джонатанове вухо вловлювало лише ті звуки, які можна почути на Гантерс-Айленд тільки тоді, коли людський галас раптом вщухає: крики птахів, стрекіт цикад, плескіт води біля коралових рифів Пінгвін-Пойнта, горлання дикого поні біля кладовища і декілька металевих ударів молота якогось трудяги, який усе ще працював над своїм катером у Діп-Бей. А потім Джонатан узагалі перестав щось чути, запала повна тиша — неосяжна й моторошна. Зі свого місця на балконі він помітив двох широкоплечих чоловіків-професіоналів, які ще на початку вечора покинули ресторан і поїхали з острова на новенькій білій «Сигареті». Зараз вони рухалися вздовж рядів глядачів, немов збирачі пожертв у церкві, забираючи їхні клатчі, гаманці, сумочки, наручні годинники і готівку з задніх кишень.