А ще прикраси. Зокрема, у Джед. Джонатан саме вчасно глянув у її бік, щоб помітити, як вона підняла свої оголені руки спочатку до одного вуха, потім до іншого, відкидаю-чи волосся на бік і злегка нахиляючи голову. Потім вона піднесла руки до шиї і зняла кольє з таким виглядом, ніби вона от-от збиралася лягти до когось у ліжко. «У наші часи нікому не спаде на думку носити на Багамах дорогоцінні прикраси, — казав Берр, — окрім дівчинки Діккі Роупера».
Все ще жодного сум’яття. Всі розуміли правила гри. Жодних заперечень, жодного опору чи незадоволення. А все тому, що поки один зі злодіїв наповнював відкриту плас-тикову валізку парафіяльними пожертвами, його спільник викотив поношений візок, наповнений пляшками рому, віскі і бляшанками холодного пива. І посеред цих пляшок і бляшанок сидів, мов жертовний Будда, восьмирічний Дені-ел Роупер з пістолетом, приставленим до його скроні. Йшла перша з тих п’яти хвилин, які, на думку Берра, абсолютно нічого не означали для дитини такого віку. Можливо, він таки і мав рацію, бо Деніел усміхався, немов хотів розділити з публікою цей вдалий жарт, і відчував вдячність і полегшення, що ці моторошні крабові перегони врешті скінчилися.
Але Джонатану, на відміну від Деніела, цей жарт не видавався смішним. Натомість в його очах замигтіли іскри, немов спалахи люті. І він відчув такий поклик вступити у бій, якого не відчував з тієї ночі, як він вистріляв усі набої свого «Геклера» в того беззбройного зеленого ірландця. Поклик цей був такий виразний, що з цієї миті він уже не міг думати, а лише діяти. Цілими днями і ночами — то свідомо, то підсвідомо — він готував себе до цього моменту, смакував його, боявся його, планував його: якщо вони вчинять так, логічно буде повестися сяк; якщо вони стоятимуть тут, мені слід бути там. Але тоді він не взяв до уваги своїх почуттів. А тепер вони виривалися назовні. Саме тому його перша реакція була аніскілечки не такою, як він попередньо планував.
Відступивши якомога далі у затінену глибину балкону, він скинув з себе білу форму шеф-кухаря і в самих шортах вбіг у кухню, прямуючи до каси, де сиділа міс Амелія і робила собі манікюр. Він схопив телефон, підніс слухавку до вуха і вслухався у неї аж поки не переконався у тому, що знав і до того: телефонна лінія перерізана. Джонатан рвучко взяв рушник для посуду і, вискочивши на центральний столик, витягнув неонову стрічку, яка підсвічувала кухню. Тим часом він наказав міс Амелії залишити касу, як є, і негайно заховатися нагорі: і жодного ниття, жодних намагань врятувати гроші, інакше вони прийдуть і по її душу. Світла, що проникало ззовні, виявилося достатньо, щоб Джонатан міг хутко кинутися до робочої поверхні, де він тримав кухонні ножі. Він обрав найжорсткіший ніж і побіг назад, але не на балкон, а крізь посудомийню до службового виходу з південного боку.
«Чому саме ніж? — думав Джонатан, поки біг. — Чому саме ніж? Кого я збираюся цим ножем зарізати?» Проте він його не викинув. Він радів, що прихопив ніж, тому що людина зі зброєю, будь-якою зброєю, удвічі сильніша за людину беззбройну — читай підручник.
Опинившись на вулиці, Джонатан продовжував бігти у південному напрямку, пригинаючись і стрибаючи між столітніми кактусами і морським виноградом, аж поки не добіг до виступу скелі, яка височіла над Ґус-Нек. Там, важко дихаючи і заливаючись потом, він побачив те, що хотів побачити: білий моторний катер, пришвартований на східному боці бухти, щоб утікачі могли хутко ним скористатися. Проте милуватися цією картиною було ніколи. Все ще тримаючи ніж у руці, він чимдуж побіг назад до темної кухні. І хоча весь цей маневр не тривав більше хвилини, міс Аме-лії цього часу вистачило, щоб заховатися нагорі.
З неосвітленого вікна кухні на північному боці Джонатан оцінив розвиток ситуації з пограбуванням, і, на превелике щастя, за цей час йому вдалося дещо приглушити оту першу смертоносну лють. Його зір прояснився, дихання вирівнялося, і він знову більш-менш відновив самодисципліну. Але ж звідки взялася ця лють? З якогось темного і віддаленого закутка його душі. Вона спалахувала і розливалася його жилами, немов потоп, проте її походження залишалося загадкою. Джонатан ще сильніше стиснув ніж.
«Джонні, палець поклади згори, так ніби ти намазуєш хліб... веди лезом і стеж за його очима... не тримай ніж так низько і понабридай йому трохи іншою рукою...»