«Цей тип точно з Бронксу, — знову зауважив Джонатан, притиснувшись до стіни за дверима на балкон. — Тамтешній акцент навіть здалеку ні з чим не сплутаєш». Той чоловік ступив ще кілька кроків уперед, тримаючи валізку перед собою і намагаючись іншою рукою щось намацати.
— Хто б тут не був, попереджаю: вимітайся до бісової матері! Чуєш мене! Пацан у нас. Хтось ворухнеться — і малому гаплик! З нами краще не жартувати.
Він ще не встиг договорити, як уже наткнувся на купи розкиданих банкнот і почав згрібати їх у валізку. Закінчивши, він повернувся до дверного отвору, де їх з Джонатаном розділяли лише відкриті двері, і закричав до свого спільника:
— Майку, я спускаюсь! Я заведу катер, чуєш? Твою в дідька холеру драну! — кляв він усе, немов життя до нього було надто несправедливим. Потім він пішов кухнею до посудомийні, розчахнув ногою двері й подався стежкою вниз до Ґус-Нек. У цю ж мить Джонатан почув, як наближається отой Майк, його спільник, разом з полоненим Деніелем. Джонатан ще раз витер долоню об шорти, витягнув з-за пояса ніж і взяв його в ліву руку, лезом догори, немов збирався розпорювати живіт знизу. Поки він це робив, то почув, як схлипнув Деніел. Схлип цей був такий здавлений і приглушений, такий уривчастий, ніби хлопчик опанував себе мало що не до того, як плач вирвався з його грудей. Так схлипує, виражаючи втому, нетерплячку, нудьгу чи розчарування, будь-яка дитина — неважливо, чи вона казково багата, чи бідна, як церковна миша, — коли у неї болить вушко, чи вона не хоче йти спати, поки батьки не пообіцяють прийти і полежати біля неї.
Проте для Джонатана це був відголос його дитинства. Його луна вчувалася у кожному огидному коридорі і в кожній бридкій казармі, у кожному відразливому сиротинці і в кожній порожній віддаленій кімнаті його тітоньки. Він вичекав ще кілька секунд, знаючи, що так його удар виявиться ще ефективнішим. Джонатан відчував, як сповільнюється його серцебиття. Його очі заступила пелена червоного туману, а тіло стало невагомим і невразливим. Він побачив Софі, її усміхнене і непонівечене обличчя. Почулися важкі кроки дорослої людини, а за ними — неохоче тупотіння дитини. Викрадач Деніела спустився з дерев’яного балкона на дві сходинки і опинився на кахляній підлозі кухні, тягнучи хлопчика за собою. Щойно нога злочинця торкнулася кахлів, як Джонатан вискочив з-за дверей і щосили схопив ту його руку, яка тримала пістолет, і нещадно скрутив її. Водночас дикий крик вилетів з Джо-натанових грудей: довгий, очисний крик, який вивільняє легені, кличе на допомогу, залякує, який врешті кладе край такій безкінечній, такій надмірній терплячості. Пістолет впав на підлогу, і Джонатан ногою відштовхнув його подалі. Приволікши злочинця до виходу на балкон, Джонатан затиснув його руку між одвірком і дверима, а потім усією вагою натиснув на них. Чоловік на ім’я Майк також скрикнув, але тут же замовк, коли Джонатан приставив лезо ножа до його зіпрілої шиї.
— Бляха, чувак! — прошепотів Майк чи то від болю, чи від шоку. — Шо ти в біса зі мною робиш? Дідько б тебе взяв! У тебе взагалі не всі вдома, чи шо? Сили небесні!
— Хутко біжи вниз до своєї матері, — сказав Джонатан Деніелу. — Давай, швиденько.
Попри бурю емоцій, які вирували у ньому, Джонатан дуже обережно вибирав слова, розуміючи, що в майбутньому вони можуть бути використані проти нього. Бо ж звідки звичайнісінькому кухарю знати ім’я хлопчика? Чи те, що Джед насправді не його мати, чи що його справжня мати була за тисячі миль звідси, десь у Дорсеті? Поки Джонатан говорив до Деніела, то усвідомив, що той його зовсім не слухає, а натомість дивиться кудись попри нього на інші двері. І що той збирач парафіяльних пожертв почув крики і повернувся на підмогу.
— Ця скурва наволоч зламала мені руку! — заволав Майк. — Відпусти мою руку, ти, пришелепкуватий виродок! Джеррі, він має ніж. Краще не підходь до нього. Зламав мені, тварюка, руку до чортів собачих. Два, падло, рази. І він не жартує! Він схиблений на всю свою срану голову!
Проте Джонатан не відпускав його, найімовірніше зламану, руку і не відводив ножа від його товстої шиї. Майк дещо відкинув голову назад і привідкрив рот, немов був на прийомі у стоматолога, і його спітніле волосся лізло Джонатану в обличчя. З таким червоним туманом перед очима, як у ту мить, Джонатан був здатен на все, і без жодних докорів сумління.
— Біжи сходами вниз, — сказав він Деніелу якнайти-хіше, щоб не налякати. — Тільки будь обережний. Давай! Марш звідси!
Нарешті Деніел дослухався до його слів і погодився піти геть. Він крутнувся на п’ятках і нерівними стрибками почав спускатися сходами туди, де світили вогні і стояв в німому оціпенінні гурт гостей. Щоб підкреслити своє неабияке досягнення, Деніел махав рукою над головою. Саме цю втішливу картину намагався закарбувати у пам’яті Джонатан, коли чоловік на ім’я Джеррі вдарив його руків’ям пістолета спочатку в голову, а потім в праву щоку і око, а потім ще раз завдав контрольного удару в голову. Весь залитий кров’ю Софі, Джонатан впав долілиць. Поки він лежав на підлозі у рятувальній позі, Джеррі на додачу ще кілька разів ударив його у пах, а потім схопив свого спільника за здорову руку і — під Майкові зойки та прокляття — потягнув його кухнею до дверей з протилежного боку. Джонатан полегшено помітив на підлозі неподалік від себе набиту валізку. Вочевидь, Джеррі не міг одночасно впоратися і з покаліченим Майком, і з награбованим добром.