Коли Джонатан знову почув голоси і кроки, на якусь гірку мить йому здалося, що вони вирішили повернутися і ще всипати йому перцю, але він просто був збитий з панте-лику і не зметикував, звідки долинають ці звуки. Бо навколо нього стояли зовсім не вороги, а друзі, всі ті, за кого він бився і мало не загинув: Таббі і Фріскі, Ленгборн і гравці в поло, старша пара, яка торкалася обличчя одне одного під час танцю, і темношкіра четвірка з бару, і Кремез та Плаксій, а далі Роупер з Джед і між ними маленький Дені-ел. А ще міс Амелія, яка все ридала і ридала, так ніби Джонатан зламав руку і їй також. І Мама Лоу, який горланив на міс Амелію, щоб та «нарешті заткнулася». І міс Амелія, яка без кінця голосила: «бідний мсьє Лямон». Роупер це помітив і висунув свої заперечення:
— Якого чорта вона називає його Лямоном? — незадово-лено сказав Роупер, схилившись над Джонатаном, щоб краще роздивитися його закривавлене обличчя. — Це ж Пайн з «Майстерс». Отой нічний хлопчик на побігеньках, що там працював. Англієць. Таббі, впізнаєш його?
— Так, шефе, це він. — підтвердив Таббі, опускаючись біля Джонатана на коліна і намацуючи його пульс.
Десь на самому краю свого поля зору Джонатан побачив, як Фріскі підняв покинуту валізку і зазирнув усередину.
— Шефе, усе на місці, — сказав він заспокійливо. — Нічого не постраждало, хіба одна кінцівка.
Проте Роупер все ще сидів навпочіпки біля Джонатана. Те, що він бачив, мабуть, справило на нього більше враження, аніж врятовані ювелірні прикраси, бо Роупер так зморщив носа, немов виявив, що вино закорковане. Джед вирішила, що з Деніела на сьогодні досить, і спокійно повела його сходами вниз.
— Пайне, ви добре мене чуєте? — спитав Роупер.
— Так, — відповів Джонатан.
— Відчуваєте мою руку?
— Так.
— І тут теж?
— Так.
— І тут?
— Так.
— Таббі, як його пульс?
— Враховуючи обставини, шефе, то непогано.
— Пайне, ви все ще мене чуєте?
— Так.
— З вами все буде гаразд. Допомога вже в дорозі. Ми забезпечимо вас усім найкращим. Коркі, зв’язався з яхтою?
— На зв’язку, шефе.
Десь на рівні підсвідомості Джонатан уявив майора Коркорана, який тримає біля вуха бездротовий телефон. Щоб виглядати авторитетніше, він спер одну руку на стегно, а лікоть відвів убік.
— Ми негайно відправимо його повітрям у Нассау, — сказав Роупер різким голосом, яким він зазвичай звертався до Коркорана. — Повідом пілота, а потім зателефонуй в лікарню. Але не в ту другосортну. У ту іншу. Для наших.
— Докторе Госпітал, Коллінс-Авеню, — сказав Коркоран.
— Зарезервуй для нього місце. Як звати того помпезного швейцарського хірурга, в якого дім на Віндермір-Кей? Ну того, що завжди рветься вкласти гроші в наші компанії?
— Марті, — відповів Коркоран.
— Зателефонуй Марті, хай приїде.
— Буде зроблено.
— Після цього виклич берегову охорону, поліцію і решту цих ідіотів. Здійми добрячу бучу. Лоу, у вас є ноші? Ідіть принесіть. Пайне, ви одружені, чи як? У вас є дружина чи ще хтось?
— Сер, зі мною все гаразд, — сказав Джонатан.
Але останнє слово, звісно ж, було за наїзницею. У жіночій школі при монастирі її, вочевидь, навчили надавати першу допомогу.
— По можливості не рухайте його, — казала вона комусь, і ці слова долинали до Джонатана, мов крізь сон.
13
Джонатан зник з їхніх радарів, як вважалося, убитий дружнім вогнем. Усе їхнє планування, усе прослуховування і спостерігання, уся надумана досконалість їхніх маневрів у цій грі — все це тепер нагадувало розбитий лімузин на узбіччі дороги. Вони були глухі, сліпі і сміховинні. Штаб-квартира в Маямі скидалася на дім з привидами, і коли Берр ходив її похмурими коридорами, то примари не відступали від нього ні на крок.