— Джері, ти його бив? — м’яко запитав Флінн.
— У тої падлюки зовсім дах поїхав. Він вирішив, що все по-справжньому. Та бридка наволоч приставила кухонний ніж до Майкового горла і придавила йому руку дверима, так ніби він рубав дрова для розпалу пічки.
Вони повернулися до командного пункту саме вчасно, щоб почути, як Деніел розмовляє яхтовим телефоном зі своєю матір’ю в Англії.
— Матусю, це я. Зі мною все добре. Чесне слово.
Довга мовчанка, вочевидь, вона ще не до кінця прокинулася.
— Деніел? Любий, ти ж не повернувся в Англію, правда?
— Матусю, я на яхті «Паша».
— Деніеле, послухай. Ти знаєш, котра година? Де твій батько?
— Матусю, я не витягав крабів з кошика. Я злякався. Мені від них погано. Але зі мною все добре, мамо. Чесно-пре-чесно.
— Денні?
— Так?
— Денні, що ти намагаєшся мені сказати?
— Розумієш, матусю, крім нас, на Гантере-Айленді більше нікого не було. Але тут з’явився один чоловік, від якого смерділо часником, і він взяв мене в заручники. А інший забрав у Джед намисто. Але кухар мене врятував і вони мене відпустили.
— Деніеле, батько біля тебе?
— Пауло, привіт. Вибач, що тобі Деніел такого наговорив. Він вирішив повідомити тебе, що з ним усе гаразд. Нас взяли на приціл двоє бандитів у ресторані «Мама Лоу». Ден-са протримали у заручниках десять хвилин, але він цілий і неушкоджений.
— Чекай, чекай, — сказала Паула. Роуперу, як і перед цим Деніелу, довелося почекати, поки вона збереться з думками. — Деніела викрали і звільнили. Але з ним усе гаразд. Тепер продовжуй.
— Вони потягнули його стежиною до кухні. Пригадуєш ту кухню, згори на пагорбі?
— Ти впевнений, що все це відбувалося насправді? Ми добре знаємо Деніелеві вигадки.
— Так, упевнений. Я все бачив на власні очі.
— Вони взяли його на прицілі Вони потягнули його стежкою, тримаючи на прицілі1 Восьмирічного хлопчика?
— Вони йшли на кухню по готівку. Але там виявився цей кухар, білий хлопака, і він їм показав, де раки зимують. Він повалив одного, але інший повернувся і добряче його віддубасив. Деніел тим часом утік до нас. Лише Богові відомо, що було б, якби вони забрали Денса з собою. На щастя, цього не трапилося. Зараз уже все позаду. Нам навіть повернули все вкрадене. Хай живуть кухарі! Денсе, давай, розкажи мамі, як ми нагородимо тебе хрестом Вікторії за мужність. Передаю йому слухавку.
Була п’ята ранку. Берр сидів за столом у командному пункті, нерухомо, мов Будда. Рук курив люльку і ламав голову над кросвордом з газети «Маямі Геральд». Задзвонив телефон і Берр витримав паузу, а потім змусив себе підняти слухавку.
— Леонарде, — прозвучав голос Ґудгью.
— Рексе, привіт.
— Щось пішло не так? Я думав, ти мені зателефонуєш. У тебе якийсь пригнічений голос. То як, вони проковтнули наживку? Леонарде, алло?
— О так, вони її безперечно проковтнули.
— То в чому справа? У тебе такий голос, ніби ти не святкуєш перемогу, а когось хорониш. Що трапилося?
— Я просто намагаюся збагнути, чи ми все ще тримаємо вудочку.
«Містер Лямон у палаті інтенсивної терапії, — відповідала лікарня. — Його стан стабільний».
Але це тривало недовго. Минула доба, і за містером Ля-моном не стало і сліду.
Він що, виписався з лікарні? У лікарні кажуть, що так. Чи, може, лікар Марті перевів його у свою клініку? Виглядає, що так, але лише ненадовго, і клініка не розголошує інформацію про виписаних хворих.
І коли Амато під виглядом газетного репортера зателефонував особисто лікарю Марті, той відповів, що містер Лямон поїхав, не залишивши адреси. Раптом командним пунктом розійшлися найнеймовірніші припущення. Джонатан у всьому зізнався! Роупер розкусив його і викинув за борт! За наказом Стрельскі нагляд за аеропортом у Нассау тимчасово припинили. Він боявся, що команда Амато починає надто кидатися у вічі.
— Леонарде, ми моделюємо людську натуру, — сказав Стрельскі, намагаючись хоч трохи втішити Берра і зняти тягар з його душі. — Не може завжди все вдаватися, усі помиляються.
— Дякую.
Настав вечір. Берр і Стрельскі сиділи у придорожньому гриль-барі, поїдали реберця під соусом барбекю з рисом по-каджунськи і спостерігали, як приходять і йдуть відгодовані американці. їхні мобільні телефони лежали на колінах. Повідомлення, яке блимнуло на екрані, змусило їх зірватися з місць і вони, з усе ще набитими їжею ротами, стрілою кинулися в штаб-квартиру.
Коркоран головному редактору впливової багамської газети: