— Ні. Якщо ви нічого не маєте проти, з цим я упораюся сам.
— Я просто хотів зберегти вам час.
— А я нікуди не поспішаю.
— Колись ми таки виженем з вас старого, нудного пуританина. А поки що я сприйматиму вас таким, який ви є.
— Так само, як і я вас.
Він увесь час ходив з кімнати в кімнату, збираючи одяг. На цей раз він приніс із спальні новий синій тірольський жакет.
— Дугласе, на вас це виглядатиме чудово, — сказав Фабіан. — А на мене він трохи завеликий. Берете?
— Ні, дякую. З мене вистачить лижних прогуляною на цей сезон.
Він сумно кивнув головою.
— Я вас розумію. Після всього, що сталося, настрій не для катання. До речі, ви не розкажете мені, чого втекла Юніс?
— Ні.
— Мені дуже шкода, що ви не послухалися моєї поради, — мовив Фабіан. — Це була розумна порада.
— Облиште, Фабіане. Юніс мені все розповіла. — Не знаю чому, але нараз вигляд цього випещеного чоловіка у бездоганному костюмі і з гарною модною зачіскою роздратував мене. — Усе про вас. Або принаймні дуже багато.
— Не уявляю собі, що ви маєте на увазі, друже мій.— Він саме складав у куток валізи кілька пар шкарпеток.— Що це вона могла вам нагородити?
— Вона любила вас.
— Дуже добре!
— У вас з нею був роман. І я не хочу підбирати чиїсь покидьки.
— Дуже добре, — повторив він. — І це все, що вона сказала?
— Ні, ще багато чого.
— Мій друже, відколи я вас знаю, — сказав Фабіан, — мене непокоїть ваша цнотливість. Ви надто вразливі. У всіх людей бувають романи. Це — вияв життя. Ви бачили коли-небудь наречену, в якої не було роману з кимось із гостей на її весіллі?
— Але ви повинні були мені сказати, — зауважив я, відчуваючи, що верзу дурниці.
— А що, власне, сталося? Будьте розумною людиною. Я запропонував її вам з найкращими намірами. Можу вас запевнити, Юніс — чудова дівчина. І в ліжку, і взагалі.
— Але вона хотіла одружитися з вами!
— Миттєва примха. По-перше, я для неї застарий.
— Не кажіть. Майлзе. П'ятдесят років — це не так багато.
— Мені не п'ятдесят. Якщо хочете знати, мені набагато більше.
Я недовірливо поглянув на нього. Якби він при першій нашій зустрічі не сказав, що йому п'ятдесят, я б не дав йому більше сорока років.
— Скільки ж вам? — запитав я.
— У наступному місяці мені виповниться шістдесят.
— Колись ви повинні будете відкрити мені свою таємницю.
— Нехай колись.— Він рішуче застебнув валізу.— Юніс належить до тих жінок, які не думають про майбутнє. У чоловікові, який їм сподобався, вони вбачають тільки коханця і зовсім не уявляють собі стару знесилену людину, яка через кілька років сидітиме в капцях біля каміна. Сподіваюся, ви нікому не розповідатимете про те, що тут дізналися.
— А Лілі знає?
— Ні, — коротко відповів він. — Як бачите, я щиро бажав допомогти вам з Юніс.
— Тільки вийшло це не дуже вдало, — зазначив я.
— Шкода.
Я мало не розповів йому й про те, як знайшов у своєму ліжку голу Діді Уейлс, але відчув, що ця історія навряд чи підніме мою репутацію в очах Фабіана.
— У певному розумінні, — підсумував я, — для всіх нас краще, що Юніс поїхала додому.
— Можливо, ви маєте рацію,— погодився він.— Але хтозна, хтозна... До речі, вам нічого не треба передати в Америку? Може, комусь подзвонити?
Я замислився.
— Подзвоніть моєму братові у Скрантон, — надумав я врешті і записав Фабіану адресу Хенка. — Спитайте, як його справи. І скажіть, що в мене все гаразд. Що я знайшов друга.
— І то доброго друга, — задоволено всміхнувся Фабіан. — Кому ще подзвонити?
Повагавшись, я сказав:
— Нікому.
— Гаразд. — Фабіан поклав папірець з братовою адресою в кишеню. — А тепер, якщо ви не заперечуєте, я зроблю кілька йогівських вправ перед тим, як прийняти ванну. Сподіваюся, за цей час ви встигнете переодягтися до вечері?
«Йогівські вправи», — подумав я, виходячи з його розкішного номера. Можливо, й мені треба буде цим зайнятися.
Я простежив, як над женевським аеропортом Куентрен знявся літак, серед пасажирів якого були Фабіан, Лілі і труп Слоуна. Небо було сіре, сіявся дрібний дощик. Я казав, що хочу побути на самоті, і нетерпляче очікував їхнього відльоту, як школяр чекає на канікули, але тепер відчув себе покинутим і самотнім. В моїй кишені лежав папірець з адресами Квадрочеллі, кравця і майстерні, де шиють сорочки, список ресторанів і церков, які Фабіан рекомендував мені відвідати. Але я насилу подолав спокусу купити квиток на наступний рейс у Нью-Йорк. Так почуває себе людина, змушена нидіти на самоті в той час, як інші пішли на веселу вечірку.