— Приблизно вісімсот доларів.— його голос трохи впав.— А як врахувати цей ідіотський курс обміну, навіть менше.
За кожний з костюмів я заплатив по двісті п'ятдесят доларів. Але ж вони нездатні принести мені таке задоволення, якого можна чекати від картин.
— Ви візьмете чек на швейцарський банк?
— Охоче,— погодився старий.— Випишіть його на ім'я П'єтро Бонеллі. Виставка закривається через два тижні. Ми можемо привезти картини у ваш готель.
— Не треба,— поквапився я з відповіддю.— Я заберу їх сам.— Мені забаглося вийти з виставки з картинами під пахвою.
— Маєте бажання познайомитися з художником? — запитав старий.
— Якщо це не завдасть вам зайвого клопоту.
— Ніякого клопоту. Анжело,— гукнув він,— містер Граймс, колекціонер, який купив ваші картини, хоче привітатися з вами.
Молодик, що сидів з журналом, звів на мене очі.
— Привіт і моє шанування.— Він усміхнувся. Білозуба усмішка і чорні очі робили його ще молодшим, схожим на сумну італійську дитину. Він повільно підвівся.— Ходімо зі мною, містере Граймс. Я хочу почастувати вас кавою з такої нагоди.
Квінн повів мене до кав'ярні неподалік і замовив по чашці кави.
— Ви, мабуть, американець? — спитав я.
— Як і яблучний пиріг.— З його вимови не можна було вгадати, з яких він місць.
— Ви тут давно?
— Уже п'ять років,— сказав Квінн.— Вивчаю Італію.
— І всі ці картини, що на виставці, ви намалювали ще до приїзду сюди?
Він розсміявся.
— Ні. Вони зовсім нові. Зроблені по пам'яті. Або просто нафантазовані. Називайте це як хочете. Я малював їх, коли відчував самотність і ностальгію. Мабуть, це й дало їм якусь особливу виразність, правда?
— Мабуть, що так.
— Коли я повернусь у Штати, малюватиму Італію. Як і у всіх митців, у мене є своя теорія. Вона твердить: «Треба покинути домівку, щоб зрозуміти, що це таке». Вам не здається, що я божевільний?
— Ні. Тим паче, якщо це допомагає вам малювати.
— Вам сподобались мої картини?
— Дуже.
— Я вас розумію.— Він посміхнувся.— Збережіть їх. Колись вони стануть дуже цінними.
— Я хочу повісити їх у себе,— признався я.— І придбав їх зовсім не заради вигоди.
— Ви дуже люб'язні.— Він надпив кави.
— Чому вас звуть Анжело?
— Мати так назвала. Вона італійка. Батько привіз її в Америку після війни. Деякий час він був репортером. А взагалі він не витримував довго на одному місці, щось без упину вабило його в нові краї, до нових вражень. Я малюю місця, якими він мандрував. А ви справді колекціонер, як казав старий Бонеллі?
— Ні,— признався я.— Чесно кажучи, я купую картини вперше в житті.
— Свята людина,— мовив Квінн.— Сьогодні ви втратили невинність. Тримайте так і далі. У вас чіпке око, хоч не мені це казати. Я замовлю ще кави. Ви подарували мені чудовий день.
Наступного дня я заніс Бонеллі чек і ще півгодини милувався картинами, які придбав. Бонеллі пообіцяв зберегти їх для мене після закриття виставки і в тому разі, якщо я не зможу вчасно повернутись у Рим. А я подумав, що мої перші відвідини Рима не такі вже й безрадісні.
22
О цій порі року гостей у «Пелікані» було мало, і я відразу отримав велику світлу кімнату, що виходила на море. Я попросив чергову адміністраторку подзвонити містерові Квадрочеллі. Їй відповіли, що він ще не повернувся, але буде вранці наступного дня. На моє прохання вона повідомила, що весь наступний день я чекатиму в готелі на його дзвінок.
У Римі я купив собі необхідне тенісне знаряддя, і вранці мішаними парами ми зіграли кілька спокійних партій з літніми англійськими туристами, що теж зупинилися в «Пелікані». Після тенісу я прийняв душ і сів на терасі, що виходила на море. Аж тут до мене підійшла адміністраторка у супроводі невисокого чорнявого чоловіка в мішкуватих вельветових штанах і блакитному светрі з високим коміром.
— Містере Граймс,— сказала дівчина,— це доктор Квадрочеллі.
Я встав, щоб привітатися з доктором. Рука в нього була велика і мозоляста, як у людини, що займається фізичною працею. І взагалі він був схожий на селянина — кремезний, смаглявий, чорноокий, жвавий. Під очима в нього залягли глибокі зморшки, які могли свідчити, що більшу частину свого життя він усміхався. Йому було років сорок п'ять.
— Радий вас бачити, любий друже,— промовив він.— Сідайте, сідайте. Порозкошуйте цим чарівним ранком. Звідси відкривається чудовий краєвид, правда? — Можна було подумати, ніби і море, і скелясте узбережжя, що тяглося далеко в обидві сторони, були його власністю.— Не хочете чогось випити? — спитав він.