— Помер один наш приятель,— відповів я.
— Сподіваюсь, йому не було дуже боляче.
— Мабуть, ні.
— Так, так,— зауважив він,— усі ми смертні.— Він поплескав себе по колінах, ніби хотів переконатися, чи ще служать вони йому.— Давайте побалакаємо про приємніші речі,— запропонував він.— В« коли-небудь раніше були в Італії?
— Ні.— Я не брав до уваги полювання на Фабіана у Флоренції.
— Тоді я буду вашим гідом. Це чудова країна, повна несподіванок. Деякі з них бувають навіть приємними.— Він засміявся. Він не соромився сміятися з власних дотепів. Мені починав подобатися цей чоловік, з його жвавістю, міцним здоров'ям і грубуватою чесністю.— Тепер ми вже не великий народ, але ми нащадки величі. І повинні піклуватися про неї. Я повезу вас до свого маєтку під Флоренцією. Ви побачите мої виноградники на власні очі. І зможете випити вина там, де воно росте. У моєму підвалі є кілька пляшок, від яких на очі навертаються сльози. Обіцяю вас почастувати. Ви любите оперу?
— Мені не доводилося бувати в театрі.
— Я повезу вас у Мілан, у «Ла Скала». Ви будете в захваті. Скільки часу ви збираєтесь бути в Італії?
— Це певною мірою залежить від Майлза.
— Не поспішайте їхати звідси, прошу вас. Я не хочу, щоб нас пов'язували тільки ділові стосунки,— сказав він серйозно.— Я знаю, Що кажу дурниці, але це буде краще навіть для нашого вина. А який з вас моряк?
— Я плавав тільки на маленьких човниках.
— У мене є невеличка яхта. Ми з вами попливемо на Джіаннутрі.— Він указав рукою на маленький острівець на обрії.— Там усе дике й незіпсоване. Добре, що в наш час ще залишилися такі місця. Купатися зараз ще холодно. Але вода там синя, як сапфір. Ми доїдемо на пікнік і спробуємо засмагнути. І вам схочеться залишитися тут на все життя. Де ви живете в Америці?
Я завагався.
— У Вермонті. Але я багато подорожую.
— Вермонт.— Він здригнувся.— Ніколи не розумів людей, які живуть там, де панує сніг і крига. Або Майлза з його безглуздими лижами. Я казав йому, що біля нас продається прекрасна вілла. І я можу, домовитись, щоб її продали дешевше. До того ж він прекрасно говорить по-італійському. Він міг би жити, як король. У його віці ще є шанс прожити життя в нормальному світі до того, як усе полетить до дідька. І в нього, здається, з'явилися гроші...— Квадрочеллі допитливо поглянув на мене, аж очі звузилися.— Чи я помиляюся?
— Не знаю,— довелося мені відповісти.— Я вже казав, що ми недавно познайомилися.
— Ну гаразд,— мовив Квадрочеллі,— я бачу, ви не базіка. Якщо Майлз схоче, він сам скаже мені. Так?
— Мабуть.
— Я можу спитати у вас, містере Граймс... А-а! — Він махнув рукою.— Як вас звуть?
— Дуглас.
— А мене Джуліано. От ми і познайомились. А тепер Дозвольте вас спитати, Дугласе, чим ви займаєтесь?
Я знову завагався.
— Вкладаю гроші у різні справи,— сказав я.
— Не буду наполягати.— Він випростав руки вперед, ніби фізично стримуючи себе від подальших розпитувань.— Ви — друг Майлза, і цього з мене досить.— Тоді встав.— Час обідати. Свіжа риба і картопляне пюре. Проста і поживна їжа. Відколи я одружився, я не знаю, що таке страждати на шлунок. Мій лікар каже, що я забагато важу, але я не збираюся бути кінозіркою.— Він знову засміявся.
Я підвівся з місця, і він взяв мене під руку. Ми пішли до виходу з готелю, але не встигли стати на поріг, як двері відчинились, і перед нами з'явилася Евелін Коутс.
— Мені дзвонив Лорімер,— повідомила вона,— і сказав, що ви поїхали сюди. Сподіваюсь, я не порушила ваших планів?
— Ні, ви не порушили моїх планів.
Можливо, тому, що ми були в Італії, або тому, що вона була у відпустці, або просто тому, що вона не у Вашінгтоні, Евелін здалася мені зовсім іншою. Владність і черствість, що образили мене під час нашої першої зустрічі, кудись зникли. Вона стала ніжною, розкритою, намагалася нічим мене не дратувати. Коли ми з нею кохалися, в мене вже не було відчуття, ніби вона шукає щось таке, чого ніколи не знайде. Навіть в останню ніч у Вашінгтоні, незважаючи на всю її ніжність, вона була якась напружена. Тепер ми не розлучалися годинами, багато гуляли на сонці, тримаючись за руки, розводили пусті балачки, сміялися з будь-якого приводу, наприклад, з наших спроб поговорити по-італійському з офіціантом.
Коли ми зустрілися, синьйор Квадрочеллі тактовно залишив нас наодинці, сказавши:
— Мабуть, у вас знайдеться про що поговорити з вашою чарівною американською приятелькою. Ми можемо перенести обід на завтра. Моя дружина зрозуміє це, як належить. І доньки теж.— Він засміявся своїм гучним сміхом.— Ну, Дугласе, тепер я вам більше не співчуваю.— Кажучи це, він підморгнув.— А зовсім навпаки.