Ліхтар заливав м'яким привітним світлом широку галявину перед будинком, що стояв на високій кручі над водою. Садибу відгороджували від світу зарості дворічного карликового дуба і перехляблені од вітрів хирляві сосни. Ніяких інших будинків поблизу видно не було. Останні відблиски сонця голубили лагідну гладінь затоки. Будинок із сірого, вивітреного кейпкодського каменю був невеликий, але його прикрашав високий крутий дах зі слуховими віконцями. Невже мені справді судилося лишитися тут до кінця мого життя і бути похованим десь поблизу?
Фабіан захопив з собою дві пляшки шампанського, хоча я й переконував його, що в Евелін, яка полюбляє трохи випити, є все потрібне для цього. Йому й на думку не спало допомогти мені занести в будинок мої валізи. Напевно, він вважав, що дві пляшки шампанського — цілком достатня ноша для людини його становища.
Фабіан дивився на будинок так, ніби перед ним був його ворог.
— Вам не здається, що він замалий? — спитав нарешті Фабіан.
— На мою думку, він доволі великий,— заперечив я.— Просто у нас із вами різні мірки.
— Шкода,— зауважив Майлз, погладжуючи вуса. На мій превеликий подив, він нервував!
— Ходімо,— запросив я його.
Але він раптом відступив назад.
— Ідіть краще ви один,— мовив Фабіан.— А я трохи прогуляюсь і прийду через п'ятнадцять хвилин. Хіба ви не хочете погомоніти з дамою наодинці?
— Ваша тактовність робить вам честь,— зауважив я,— але зараз у цьому немає потреби... Я про все домовився по телефону.
— Ви певні, що робите все як слід?
— Цілком.— Я міцно взяв його під руку і повів до дверей.
Не можу сказати, що вечір удався до кінця, будинок і всередині виявився гарний, і зі смаком, хоча й недорого, умебльований. Але Фабіан мав рацію — таки не дуже великий. Евелін повісила картини, які я їй подарував, у вітальні, і вони запанували там над рештою речей. Сама Евелін була, як завжди, у темних штанях і трохи світлішому светрі, ніби підкреслюючи цим, що вона не збиралася вразити мого друга. Вона подякувала за шампанське, але сказала, що зараз воно їй не до смаку, отже, нехай собі постоїть до весілля, а вона тим часом зробить нам «мартіні».
— Але там, де я взяв, шампанське є ще, люба Евелін,— спробував відстояти свою думку Фабіан.
— Це не має значення,— відказала Евелін і пішла на кухню.
Фабіан задумливо поглянув на мене, ніби хотів щось сказати, потім зітхнув і сів на стілець. Коли Евелін повернулась, він став смикати свої вуса і тільки удавав, ніби коктейлі йому подобаються. Я бачив, що він хотів би все-таки випити шампанського.
Евелін допомогла мені віднести валізи у спальню. Вона не належала до тих жінок, які вважають, ніби їм личить мати в руках тільки сумочку. До того ж вона була сильніша, аніж здавалося на перший погляд. Спальня виявилась великою, з неї були двері у ванну кімнату. У спальні стояло просторе подвійне ліжко, туалетний столик, книжкова шафа і два плетені крісла-гойдалки в алькові. Поряд з ними було прилаштоване світло — так, щоб зручно було читати.
— Як тобі здається, ми будемо тут щасливі? — В її голосі чулося занепокоєння.
— Навіть дуже,— запевнив я й поцілував її.
— Але твій приятель, здається, не дуже радіє з усього цього.
— Дарма, звикне.— Я намагався, щоб мій голос пролунав якнайпевніше.— До того ж не він одружується з тобою, а я.
— Будемо сподіватися,— сказала вона якось двозначно.— Але цей чоловік прагне влади. Я добре відчуваю. Поглянь, як він міцно стуляє вуста. Він був в армії?
— Так.
— Полковником? Він схожий на полковника, який шкодує, що війна скінчилася надто швидко.
— Я ніколи не питав у нього про це.
— А мені здалося, що у вас дуже дружні стосунки.
— Так.
— І ти ніколи не питав, у якому званні він служив?
— Ні.
— Дуже цікаві у вас стосунки,— сказала вона, вивільнившись із моїх обіймів.
Фабіан стояв біля каміна з недопитою склянкою «мартіні» в руці. Він розглядав картину Квінна, на якій була зображена центральна вулиця американського містечка. Він нічого не сказав, коли ми вийшли до нього, лише винуватим жестом підніс склянку до вуст.
— А тепер, любі мої діти, я хочу запропонувати вам повечеряти в одному ресторанчику у Саутгемптоні, де годують морськими стравами...
— Для цього зовсім не треба їхати в Саутгемптон,— заперечила Евелін.— У нас у Сег-Харборі є місце, де готують найкращих омарів у світі.
Я помітив, як Фабіан зціпив зуби, але вголос він проказав: