— Згода,— сказав я. Від самого початку я знав, що не зможу йому протистояти.— Ви мене переконали. Як завжди. Я згоден присвятити своє життя створенню музею імені Майлза Фабіана. Де ви хочете його розташувати? Може, на пагорбі в Сен-Поль-де-Вансі, поряд з музеєм Мегт?
— Ви надзвичайно люб'язні,— зауважив Фабіан спокійно.
Незабаром ми заорендували велику комору неподалік від Іст-Гемптона, відремонтували її, пофарбували стіни і замовили вивіску «Галерея «Південне роздоріжжя». Я відмовився поставити на ній своє ім'я. Не знаю, чому саме — через скромність або через страх видатися смішним.
І ось тепер ми мали о дев'ятій зустрітися там з Фабіаном. Чотири дні ми витратили на те, щоб розмістити на стінах комори тридцять картин Анжело Квінна. Запрошення на відкриття виставки ми розіслали два тижні тому. Фабіан пообіцяв почастувати шампанським близько тисячі своїх знайомих, що приїхали влітку на узбережжя. Двоє поліцейських повинні були стежити за порядком на автомобільній стоянці.
Коли я допивав другу чашку кави, задзвонив телефон. Я пішов у хол і зняв трубку.
— Слухаю вас,— сказав я.
— Дуг? — озвався чоловічий голос.— Це Генрі.
— Хто?
— Генрі. Боже мій, твій брат Хенк!
— А-а,— протягнув я. Я вже дзвонив йому один раз після того, як одружився, але більше ми не бачились і не розмовляли. Він двічі писав мені, сповіщаючи, що наші справи йдуть добре, але мені не дуже в це вірилось.— Як у тебе справи?
— Добре, дуже добре,— відказав він квапливо.— Послухай, Дуг. Нам треба зустрітися. Сьогодні.
— Але я сьогодні дуже зайнятий. Чи не можна...
— Не можна. Послухай, я зараз у Нью-Йорку. За дві години ти можеш бути тут...
Я зітхнув. Сподіваюсь, він цього не почув.
— Хенку, це неможливо,— сказав я.
— Гаразд. Тоді я сам до тебе приїду.
— Але ж...
— Адже ти збираєшся сьогодні обідати? — спитав він таким тоном, ніби звинувачував мене у чомусь.— Хіба ти не можеш приділити братові одну годину за два роки?
— Звичайно, можу,— відповів я.
— Я буду у вас ополудні. Де ми зустрінемось?
Я дав йому адресу ресторану в Іст-Гемптоні і пояснив, як його знайти.
— Чудово,— погодився він.
Я пішов нагору і одягнувся.
Евелін саме вставала, і я поцілував її. Сьогодні вона не була сонною.
— Від тебе пахне морською сіллю,— прошепотіла вона, коли я її обійняв.— Такий приємний запах.— Я поплескав її по спині і сказав, що в обід буду зайнятий, але потім подзвоню і розповім, як справи.
По дорозі до Іст-Гемптона я вирішив, що дам Хенкові ще десять тисяч доларів. Не більше. І взагалі було б краще, якби він подзвонив мені іншим разом.
Фабіан походжав по галереї, поправляючи картини, які й без того висіли дуже рівно. Дівчина, яку ми найняли через агентство Сари Лоуренс, діставала з ящиків келихи для шампанського і розставляла їх на переносному столі, який ми встановили в кутку приміщення. Шампанське привезуть сюди в другій половині дня. Дві картини з нашої вітальні теж висіли на стіні. Фабіан причепив до них червоні клаптики тканини, які показували, що картини вже продано.
— Це щоб розбити кригу,— пояснив він.— Ніхто не хоче купувати перший. У великому бізнесі є свої маленькі хитрощі, хлопчику мій.
— Не знаю, що б я робив без вас,— сказав я.
— Я теж. Знаєте, про що я подумав?
Я впізнав цей тон. Він знов щось вигадує.
— Про що ж ви подумали цього разу? — спитав я.
— Ми поставили занадто низькі ціни,— зауважив Фабіан.
— Здається, ми про все вже домовились.— Питання про ціни ми обговорювали не один день. І вирішили продавати більші картини по півтори тисячі доларів, а менші — по вісімсот і по тисячі доларів.
— Я пам'ятаю, що ми про все домовились. Але ми просимо дуже мало. Ми занадто скромні. Люди подумають, що ми не дуже віримо в нього художника.
— Що ви пропонуєте?
— Продавати великі картини по дві тисячі доларів. А маленькі по тисяча двісті й по півтори тисячі. Це виглядатиме набагато солідніше.
— А що, як ми відлякаємо майбутніх власників творінь Анжело Квінна? — спитав я.