— Звичайно, я пам'ятаю. Леві... ні, Кохен... ні Мак-Мегон... щось схоже на це. Яка вам різниця? Однаково всі вони г... — Прісцілла нахилилась уперед і ввімкнула радіо. В машині залунала музика з «Мосту через річку Квай».— Поїхали, містере Чистенький,— сказала вона сердито.— Сподіваюсь, ви знаєте, де той Спрінгс.
— Поїхали у Спрінгс,— попросив Фабіан.
Я завів мотор. Але тільки-но ми проїхали напис «Ласкаво просимо у Спрінгс», я вже знав, що тільки чудо допоможе нам знайти будинок, в якому оселилася Прісцілла. Я зупинявся біля кожного перехрестя і біля кожного будинку, але Прісцілла весь час казала:
— Ні, не тут.
«Яка різниця, скільки грошей ми одержали за «Сплячого принца»,— подумав я.— Вони не варті цієї прогулянки».
— Ми просто марнуємо час,— сказала Прісцілла.— У мене виникла чудова ідея. Я знаю двох гарних дівчат у Куогу. Сподіваюсь, ви можете знайти цей Куог на узбережжі.— Вона не стала чекати на відповідь.— Ці дівчата — неперевершені майстрині своєї справи. Вони вам сподобаються. Поїхали до них, і ми чудово розважимось усі разом.
— До Куога цілу годину їхати,— зауважив Фабіан. Голос у нього був дуже стомлений.
— Ну то й що? — заперечила Прісцілла вередливим тоном.— Зате ми добре погуляємо!
— У нас був дуже важкий день,— опирався Фабіан.
— А в мене — ні? — обурилася Прісцілла.— Поїхали.
— Може, перенесемо це на завтра? — зробив ще одну спробу Фабіан.
— Нікчеми! — мовила Прісцілла.
Ми їхали через ліс якоюсь вузькою темною дорогою, якої я не знав і боявся, що не зможу вибратись назад. Я вже вирішив, що повернуся в Іст-Гемптон і залишу Прісціллу в першому-ліпшому готелі. Аж тут я побачив, що на узбіччі дороги стоїть машина з піднятим капотом. У моторі копирсалися двоє чоловіків. Я зупинився й покликав їх:
— Чи не могли б ви сказати мені...— І ту ж мить побачив, що прямо на мене дивиться дуло рушниці.
Чоловіки повільно підійшли до нашої машини. У темряві я не міг розгледіти їхніх облич, але помітив, що вдягнені вони в шкіряні куртки і рибальські картузи з довгими козирками.
— У них рушниця,— прошепотів я Фабіану, відчуваючи, як заціпеніла поруч зі мною Прісцілла.
— Правильно, приятелю,— сказав один з чоловіків.— У нас є рушниця. А тепер слухайте нас уважно. Лишіть ключ від запалення на місці. Ми хочемо позичити вашу машину. А самі виходьте. Тихо і спокійно. Даму залишіть у машині. Її ми теж позичимо на деякий час.
Прісцілла жадібно ковтнула повітря, але не поворухнулась. Коли я відчинив машину, чоловік відступив убік, щоб дати мені змогу вийти. Другий підійшов до дверцят Фабіана і сказав:
— Ідіть до свого приятеля.
Фабіан підійшов до мене. Він важко дихав.
І раптом Прісцілла почала кричати. Такого несамовитого лементу я не чув ніколи в житті.
— Нехай, ця сука замовкне! — гукнув чоловік з рушницею своєму товаришеві. Прісцілла все ще кричала, але тепер вона вже лежала на спині, відбиваючись від чоловіка, який намагався схопити її за ноги.
— Ради бога! — крикнув чоловік з рушницею. Він хотів підійти ближче до машини і трохи опустив рушницю. Саме в цю хвилину Фабіан і стрибнув на нього. Знялася метушня, і в наступну мить рушниця вистрілила. Кидаючись на бандита, я почув, як Фабіан вилаявся. Від нашої подвійної ваги бандит не втримався на ногах і впав, рушниця відкотилась убік. Прісцілла все ще лементувала. Я схопив рушницю в ту мить, коли до неї вже підбігав другий. Я вистрілив, але той повернувся і втік у ліс. Бандит, який спочатку був з рушницею, відповз від мене. Я вистрілив у нього, але й він схопився на ноги і теж зник у темряві. А Прісцілла й далі кричала.
Фабіан лежав на спині, притиснувши обидві руки до грудей. Дихав він важко, з присвистом. Від автомобільних фар на нього падало слабке світло.
— Друже, вам треба відвезти мене в лікарню,— сказав він, роблячи довгі паузи між словами.— Якомога швидше. І попросіть Прісціллу, щоб вона замовкла.
Обережно, наскільки це було можливо, я став піднімати Фабіана, щоб перенести його в машину. І раптом побачив, що до нас хтось їде.
— Вибачте,— сказав я Фабіанові, якого встиг уже наполовину затягти в кабіну, і, знову взявши рушницю, став поміж Фабіаном і тією машиною. Прісцілла перестала кричати і тепер голосно плакала, б'ючись головою об панель управління. Я не знав, що гірше: її крик чи оці ридання.
Коли машина під'їхала, я побачив, що в ній сидять поліцейські. Я випустив рушницю, і вона впала на землю. Машина зупинилась, і з неї вистрибнули двоє поліцейських з пістолетами в руках.