— Так уже мені судилося,— зауважив я.
О дев'ятій годині вечора я піднявся ліфтом багатоквартирного будинку на П'ятдесят другій східній вулиці. Анну я попросив передати місіс Граймс, що мені довелося виїхати в справах у Нью-Йорк і що я там залишуся на день чи два. Я міг би й сам заїхати до Евелін на роботу, але не хотів нікому нічого пояснювати.
Двері відчинив Генрі. Вони з Мадлен саме збиралися виходити. У них були квитки в театр, але коли я сказав, що мені невідкладно треба з ним поговорити, він залишився. Вигляд у нього був стурбований. Мадлен сиділа у вітальні, одягнена у вечірню сукню. Вона теж занепокоєно дивилась на мене.
— Може, краще нам поговорити наодинці? — спитав я в Генрі.
Він заперечливо похитав головою.
— Якщо ти нічого не маєш проти, хай вона краще залишиться.
— Гаразд,— сказав я.— Це не забере багато часу. Хенку, мені потрібні сто тисяч доларів. У стодоларових банкнотах. Я не встигну привезти їх з Європи, і мені нема де їх узяти в Америці. У мене є тільки три дні. Ти зможеш дістати таку суму за три дні?
Раптом Генрі сів. Доти ми всі троє стояли посеред кімнати. Він утер очі жестом, який я пам'ятав з дитинства.
— Гаразд,— сказав він ледь чутно.— Я спробую. Звичайно.
Йому знадобилося всього два дні.
З вестибюля готелю я подзвонив Венсові. Однією рукою я набирав номер, у другій тримав важкий портфель.
— Через хвилину я буду у вас,— попередив я.
— Чудово,— відповів Венс.
Я зачекав, поки він перелічить гроші. Він робив це повільно і обережно. Я не питав у Генрі, звідки він узяв гроші, а він сам не сказав.
— Усе гаразд,— сказав Венс, стягуючи гумкою останню пачку.— Дякую.
— Можете залишити собі й портфель,— запропонував я.
— Це дуже люб'язно з вашого боку.— Він провів мене до дверей.
Їхав я дуже швидко. Я хотів встигнути в лікарню, поки туди не пускали відвідувачів. Удень я дзвонив Лілі. Вона сказала, що Фабіан відпочиває. Я хотів сказати йому, що, як він і передбачав, за грошима з'явився чоловік і я не зміг їх не віддати.
Коли я приїхав у лікарню, в передпокої мене зупинила чергова сестра.
— На жаль, містере Граймс, ви трохи спізнилися. Містер Фабіан помер о четвертій годині дня. Ми хотіли знайти вас, але...
— Дарма,— відповів я, здивований тим, як спокійно пролунав мій голос.— Леді Еббот ще тут, у лікарні?
Сестра заперечливо похитала головою.
— Думаю, місіс Еббот уже поїхала.— Навіть у таку хвилину сестра не зуміла відмовитись від суто американської звички зневажати титули.— Вона сказала, що їй тут більше нема чого робити. Поспішала на вечірній літак у Лондон.
— Дуже мудре рішення,— кивнув я.— На добраніч. Завтра вранці я приїду, щоб усе підготувати.
— На добраніч, містере Граймс,— відповіла чергова сестра.
Я повільно рушив у бік Іст-Гемптона. Тепер мені не було куди поспішати. Їхати додому не хотілося, тому я подався до нашої комори, на якій був скромний напис «Галерея «Південне роздоріжжя». «Не занедбуйте галерею»,— заповів Фабіан. Я дістав ключі й відімкнув двері. Не засвічуючи світла, сів на лаву посеред залу і замислився про веселого, безчесного, спритного чоловіка зі шрамом, який помер того дня, залишивши мене вільним і багатим. По моїх щоках котилися сльози.
Потім я встав з лави, увімкнув світло і почав розглядати картини Анжело Квінна, які той написав, подорожуючи по місцях, де бував його батько.
«Нічний черговий» Ірвіна Шоу
Читачам роману «Нічний черговий», напевно, відоме ім'я американського письменника Ірвіна Шоу. Переклади його творів неодноразово виходили в нашій країні. А такі його романи, як «Молоді леви» та «Вечір у Візантії», викликали до себе широкий і сталий інтерес.
Шоу народився 1913 року в Нью-Йорку, в Брукліні. Працює в літературі вже понад чотири десятиліття. Ще в тридцятих роках, на хвилі піднесення соціально-політичної боротьби в Сполучених Штатах Америки, розпочав він свою творчу діяльність як драматург. Атмосфера «червоних тридцятих», як їх називали, викликала масове полівіння творчої інтелігенції. Шоу належав до прогресивного театрального руху в країні. Його п'єси — антивоєнна «Поховайте мертвих» (1936), антифашистська «Облога» (1937), гостра соціально-критична «Прості люди. Бруклінська ідилія» (1939) — йшли не тільки в театрах, а й на робітничих сценах.
Успіх Шоу на радіо та в театрі забезпечив йому запрошення у Голлівуд. Під час другої світової війни Шоу був у лавах армії США в Північній Африці. Винесений з армійської служби досвід і спостереження лягли в основу першого й найкращого роману Шоу «Молоді леви» (1948, російський переклад — 1964), перейнятого антимілітаристським та антифашистським духом. Цей роман започаткував антимілітаристську тему в літературі Сполучених Штатів. — тему, яку згодом так успішно розвивали Н. Мейлер у «Голих та мертвих» і Дж. Хеллер у «Параграфі 22».