— Це я так після робочого дня,— виправдався він, спіймавши мій погляд.— Час на роботі тягнеться як слимак.
— Уявляю собі,— погодився я.
— Ну, розкажи мені, що в тебе нового,— поцікавився Генрі.
— Спочатку ти розкажи,— попросив я.— Як Медж, діти і всі інші?
Поки Генрі розповідав мені про свою сім'ю, він ще двічі замовляв випити.
— Медж — гарна жінка, але вона трохи здала, тому що повинна клопотатися усім сама, не маючи ні від кого допомоги, крім того, ще Асоціація батьків і вчителів, а вечорами курси стенографії; дівчатка чудові, старшій — чотирнадцять, і вона вже має свої проблеми, легко збуджується, як більшість сучасних дітей, потроху консультується у психіатра.
Потім демонструвалися фотографії: сім'я на березі озера в Поконосі, жіноча половина — засмагла, здорова і весела, Генрі в завеликих на нього плавках, блідий, із зацькованим поглядом, ніби боїться, що неминуче втопиться.
Новини про Берта мене не здивували.
— Він тепер непогано заробляє, працює диктором на радіо в Сан-Дієго,— сказав Генрі.— У Берта добре серце, він завжди присилає дівчаткам подарунки на різдво, але не знаю, що я робив би з ним, якби він здумав сюди заявитися. Сестра Клара вийшла заміж у Чікаго, має двох дітей, ти про це знаєш?
— Я чув, що вона вийшла заміж, але не знав про дітей.
— Ми її теж зовсім не бачимо,— поскаржився Генрі.— Сім'ї тепер легко розпадаються, хіба не так? Через кілька років мої дівчатка також, мабуть, поїдуть від нас, і ми з Медж будемо сидіти удвох і дивитися телевізор.— Він сумно посміхнувся.— Веселі роздуми. І все-таки, в усьому цьому є одна приємна деталь. Ці свині ніколи не зможуть забрати в мене сина і вбити його на якійсь зі своїх клятих війн. Що то за країна, де доводиться дякувати богові за те, що в тебе немає синів.— Він труснув головою, ніби розмова привела його до теми, яку краще не чіпати.— А чи не час нам випити ще по одній?
Моя перша склянка була майже повна, а Генрі встиг замовити собі ще дві. Дуже скоро він буде зовсім п'яний. Може, це усе й пояснює? Хоча я знав, що усього це не може пояснити.
— У Клари все добре,— провадив далі Генрі.— Зрештою, вона так пише. Коли пише. Її чоловік — велике цабе в маклерській фірмі. У них є своя яхта. Уявляєш собі, власна яхта у Граймсів. Гаразд, досить яро це. Як твої справи?
— Про це побалакаємо за вечерею,— сказав я. Мені було зрозуміло, що Генрі треба негайно нагодувати.
У ресторані Генрі зробив розкішне замовлення.
— А як щодо пляшечки вина? — спитав він, широко всміхаючись, ніби ця чудова й оригінальна думка щойно з'явилася в його голові.
— Як ти хочеш,— ухильно відповів я, знаючи, що після вина він буде ще п'яніший. Але я звик з дитинства слухатись його в усьому, і ця звичка, бачу, лишилася. За обідом Генрі нехтував їжею, зате налягає на вино. Іноді він несподівано тверезів, випростувався, пильно вдивлявся в мене і розмовляв майже суворо, ніби згадавши раптом про свої обов'язки голови сім'ї.
— Тепер давай поговоримо про тебе,— сказав він в один із таких моментів.— Де ти був, чим займався, що привело тебе сюди? Мені здається, ти потребуєш допомоги. Грошей у мене небагато, але, думаю, зможу дещо нашкрябати...
— Нічого подібного, Хенку,— заперечив я квапливо.— Гроші для мене не проблема.
— Ти тільки так думаєш, брате,— гірко посміхнувся Генрі.— Ти тільки так думаєш.
— Слухай мене уважно, Хенку,— тихо проказав я і нахилився вперед, намагаючись зосередити його увагу.— Я їду звідси.
— Їдеш? Куди? — спитав Генрі.— Ти все своє життя кудись їдеш.
— Це зовсім інше, Я поїду надовго. Спочатку до Європи.
— У тебе є там робота?
— Ні.
— У тебе немає роботи?
— Хенку, будь ласка, не розпитуй мене,— попросив я його.— Я їду. Надовго. Не знаю, коли ми зможемо знову зустрітися. Може, навіть ніколи. Мені хотілося перед від'їздом залагодити деякі справи. І ще я хочу подякувати тобі за все, що ти для мене зробив. Хочу, щоб ти знав: я свідомий того, що ти для нас зробив, і дуже-дуже тобі вдячний за все. Раніше я був шмаркачем і думав, що вдячність — ознака зніженості або деградації, що вона не властива справжнім британцям і всякі такі безглузді речі.
— Ет, дурниці,— урвав мене Генрі.— Забудь про це, добре?
— Ні, я про це не забуду. Навпаки, хочу сказати тобі ось що: татко помер, коли мені було тринадцять років...
— І залишив після себе невеличку страхову премію,— втрутився Генрі, ствердно хитнувши головою.— Еге ж, невеличку страхову премію. Я ніколи не сподівався від нього — людини, яка все життя працювала майстром у механічній майстерні,— нічого подібного. Від людини, яка заробляла на життя фізичною працею. Він дбав тільки про сім'ю. Що сталося б з нами, якби не та невеличка премія...