— Чому?
— Бо я — імпотент,— сказав Генрі з божевільною посмішкою.— У мене були всі підстави стати імпотентом, і я ним став. Пам'ятаєш, колись ти прийшов додому в суботу і побачив мене в ліжку з дівчиною. Як її звали?
— Майже тверезий, хлопчику.— Генрі захихикав, потім спохмурнів.— Не тримай мене за руки.
— Цинтія.
— Так, так, Цинтія. Вона так закричала, побачивши тебе, що я досі чую її голос. Потім вона дала мені ляпаса, бо я засміявся. Що ти подумав тоді про свого старшого брата?
— Нічого не подумав. Я не знав, чим ви там займалися.
— А тепер уже знаєш?
— Так.
— Виходить, я не був тоді імпотентом?
— Звідки в біса я можу де знати?
— Повір слову брата. Дуг, ти радий, що приїхав до Скрантона?
— Послухай мене, Хенку,— я схопив його за обидві руки і міцно їх стиснув.— Ти досить тверезий, щоб зрозуміти мене?
Я відпустив його. Потім дістав гаманець і відрахував десять банкнот.
— Тут тисяча доларів, Хенку,— сказав я. Перехилившись через стіл, я запхнув їх у внутрішню кишеню братового піджака.— Не забудь, куди я їх поклав.
Генрі голосно видихнув повітря. Поліз у кишеню, дістав гроші, розправив їх на столі.
— Чужі гроші,— проказав він. І досить тверезо.
Я ствердно кивнув.
— Там, де я їх узяв, є ще. Завтра я їду. За кордон. Я не скажу тобі куди, але час від часу ти будеш дещо одержувати від мене, а якщо тобі потрібно буде більше, матимеш більше. Ти мене зрозумів?
Генрі повільно згорнув гроші і поклав їх у свій гаманець. По його щоках з-під окулярів повільно котилися сльози.
— Заради бога, Хенку, не плач,— заблагав я.
— Ти вскочив у халепу?
— Можливо,— відповів я.— У будь-якому випадку, мені весь час треба їздити. Якщо хтось колись прийде до тебе й запитає, де я, ти нічого не знаєш. Зрозумів?
— Зрозумів,— Генрі кивнув.— Дуг, дозволь поставити тобі одне запитання.— Зараз він уже був тверезий, гроші зробили свою справу.— А чи варто займатися тим, чим ти оце займаєшся?
— Я ще не знаю. Сповіщу тебе, коли дізнаюсь. А тепер, мабуть, вип'ємо кави?
— Не хочу я ніякої кави. Мені може приготувати каву в моєму щасливому домі моя щаслива дружина.
Ми встали, і я допоміг Генрі надягти пальто. Розплатившись, ми вийшли. Генрі пішов уперед, згорблена підстаркувата людина. Потім на хвилину зупинився, поки я намагався відчинити двері.
— Знаєш,— обернувся він до мене,— що сказав мені батько перед самою смертю? Він сказав, що з усіх синів любить тебе найбільше. Сказав, що ти найчистіший.— У його голосі звучали майже дитячі ревнощі.— Чому це людині на смертному одрі забаглося сказати таке своєму старшому синові? — Він знову пішов, а я розчинив перед ним двері, подумавши, що завжди мені доводиться відчиняти двері.
Надворі було холодно, дув пронизливий нічний вітер. Генрі злегка здригнувся, щільніше застебнув пальто.
— Чудовий старий Скрантон, де я живу і помру,— буркнув він.
Я міцно обійняв його, поцілував у щоку і відчув, що вона волога від сліз. Потім посадив його в таксі. Але перш ніж машина рушила, Генрі торкнув водія за плече, щоб той ще не їхав, і прочинив віконце.
— Слухай, Дуг,— визирнув він з машини,— я весь вечір відчував, ніби в чомусь ти дуже змінився, і ніяк не міг збагнути, що ж сталося. Але тепер я зрозумів: ти більше не заїкаєшся.
— Так.
— Як це трапилось?
— Я лікувався у логопеда.— Таке пояснення було не гірше за інші.
— То це ж прекрасно, чудово. Ти щаслива людина.
— Авжеж,— погодився я,— я щаслива людина. Бажаю тобі добре виспатись, Хенку.
Він зачинив віконце, і машина рушила. Я стежив за червоними цятками її стопсигналів, поки вона їхала по вулиці. Потім таксі зникло за рогом, забравши від мене брата, про якого мати казала, що з усіх її дітей він єдиний народжений бути щасливим і багатим.
Я глибоко вдихнув холодного нічного повітря і, затремтівши від холоду, згадав тепле ліжко у Вашінгтоні. Потім пішов у готель, піднявся ліфтом у свій номер і кілька годин підряд дивився телевізор. Там рекламували багато таких речей, яких мені ніколи не спало б на думку купляти.
Я погано спав тієї ночі, мені снилися жінки й похорони.
Несподіваний телефонний дзвінок поклав бажаний кінець тим маренням. Я поглянув на годинник, було тільки пів на восьму.
— Дуг...— Це був Генрі. Це не міг бути ніхто інший. Бо ніхто в світі, крім нього, не знав, де я.— Дуг. Мені треба зустрітися з тобою.
Я зітхнув. Мені здалося, що ми достатньо стомили один одного минулого вечора, і нам тепер можна не бачитися років із п'ять.