— Господи,— урвав я його,— мені здавалося, що в тебе все чудово.
— Я добре граю, — стомлено признався Хейл. — Я повинен це робити. Я — першокласний старий брехун. Увесь наш уряд складається з брехунів, там є де попрактикуватися. Щасливий службовець, щасливий чоловік, щасливий зять, щасливий батько двох дітей. О боже, навіщо я все це тобі розповідаю? Думаю, в тебе повно своїх турбот.
— У даний момент — ні, — сказав я. — Але якщо тобі так погано, чому б не облишити все це. Не перейти на іншу роботу?
— Куди? — вигукнув він. — Торгувати краватками?
— Може, щось підвернеться. — Я не натякнув йому, що можна почати з місця нічного портьє у Нью-Йорку. — Візьми відпустку на кілька місяців, зорієнтуйся і...
— І що? — він глузливо гмикнув.— У мене нема й пенні за душею. Ти ж бачив, як ми живемо. Зарплати вистачає тільки на половину витрат. Решту підкидає мій благословенний тесть, його мало не розбив параліч, коли мене вислали з Азії. Ти не уявляєш, що він зробить, якщо я надумаю покинути роботу. Не мине й двох місяців, як він забере до себе жінку й дітей... Ні, забудь про це, забудь, я не знаю, чого це раптом так розчулився. Усе це сучий син Бенсон. Кожного ранку, коли я приходжу на роботу, я бачу його, помноженого на тисячу. Єдине в чорта, що можна зробити — це не грати більше в той покер. Принаймні на одного Бенсона буде менше. — Він тихенько засміявся. — Можливо, якби я сьогодні виграв, я б тепер розповідав тобі, як прекрасно жити в нашому доброму старому Вашінгтоні. — Він їхав усе повільніше й повільніше, ніби не хотів лишатись на самоті і повертатися до свого життя — жінки, дітей, кар'єри, тестя. Я також не поспішав до готелю. Я знав, що доведеться засвітити лампу на нічному столику, дивитися на телефон поруч з нею і долати спокусу зняти трубку й назвати номер Евелін Коутс.
— Дуг, ти можеш зробити мені одну послугу? — спитав він, коли ми під'їхали до готелю.
— Авжеж, — відповів я без особливого ентузіазму. Після розмови в машині у мене не було жодного бажання бути замішаним у життя й проблеми мого давнього приятеля по коледжу Джеремі Хейла.
— Приходь завтра до нас повечеряти, — попросив він, — і як-небудь заговори про лижі. Скажи, що наступного місяця перші два тижні ти збираєшся покататись у Вермонті і запрошуєш мене приєднатися до тебе.
— Не думаю, що на той час я буду в Сполучених Штатах, — висловив я сумнів.
— Це не має ніякого значення, — заперечив Хейл спокійно. — Просто скажи так. Щоб моя дружина могла це почути. У мене буде трохи вільного часу, і я зможу куди-небудь з'їздити.
— Ти хочеш сказати, що повинен відпрошуватись у жінки, якщо хочеш кудись поїхати?..
— Не зовсім так. — Він зітхнув. — Усе набагато складніше. Є одна дівчина...
— Он як?
— У тому й уся річ. — Він ніяково посміхнувся. — Не схоже на мене, правда?
— Чесно кажучи, ні,— підтвердив я.
— Це таки не схоже на мене. Це вперше, відколи я одружився... Я й не думав, що таке може статися. Але воно сталось і зводить мене з розуму. Ми були разом лише кілька разів... власне, кілька хвилин, годину, то там, то там. Як злодії. Це вбиває нас обох. У цьому місті люди пхають носи в чужі справи, як мисливські хорти. Нам треба якийсь час побути разом — по-справжньому разом. Один тільки бог знає, що вчинить мол дружина, якщо хто-небудь розповість їй про все. Я не хотів, щоб усе це сталося, клянусь тобі, але це сталося. Я почуваю себе так, ніби моя голова зараз розколеться на шматки. І не можу порадитись ні з ким у всьому місті. Це все одно, що день у день носити камінь на серці. Я ніколи не думав, що здатний на такі почуття до жінки... Можу сказати, хто це...
Я з жахом чекав. У мене було передчуття, що зараз він назве ім'я Евелін Коутс.
— Це дівчина з моєї роботи, — прошепотів він. — Міс Шварц. Міс Мелані Шварц. Господи, хто тільки вигадав таке ім'я!
— Ім'я тут ні до чого, але я тебе розумію. Вона прекрасна.
— Це навіть не головна з її чеснот. Послухай, Дуг, мені треба з тобою порадитись. Якщо все це триватиме, я не знаю, що вчиню. Нам треба кудись поїхати разом із цього міста... на тиждень, на два тижні, на ніч... Але треба... Я не хочу розлучення. Я одружений уже десять років і не хочу... О чорт, не знаю, навіщо я тебе втягую в це.
— Я прийду завтра на вечерю, — довелося мені пообіцяти.
Хейл не відповів. Але біля готелю, коли я вже виходив з машини, спокійно сказав:
— Чекаю тебе о сьомій.
Піднімаючись ліфтом на свій поверх, я подумав після всього, що Скрантон не такий уже й далекий від Вашінгтона.