Готуючись до сну, я намагався триматись далі від телефона. А потім довго не приходив сон. Мабуть, я таки сподівався на телефонний дзвінок. Але ніхто не подзвонив.
Сам не знаю, чи мене збудив телефон, чи я прокинувся за кілька хвилин до того, як він подзвонив. Мене змучив паскудний, безладний сон, у якому я то переховувався, то тікав через якусь похмуру лісову країну від невідомих і небачених мною переслідувачів, а потім зненацька опинився серед залитих яскравим сонцем зруйнованих будинків. Я був радий, що прокинувся, і з вдячністю потягся до телефона.
Це був Хейл.
— Я не збудив тебе? — запитав він.
— Ні.
— Послухай, — сказав він. — Боюсь, я повинен відмінити запрошення на сьогодні. Дружина каже, ми кудись повинні піти. — його голос звучав розв'язно, без тіні збентеження.
— Дарма, — відповів я, намагаючись приховати відчуття полегшення.
— До речі,— додав він.— Я розмовляв з відомою тобі особою...— Решта фрази потонула в страшному ревищі.
— Що це там реве? — спитав я, згадавши його розповіді про те, що у Вашінгтоні телефонні розмови записують на магнітофонну плівку.
— Це лев ричить, — пояснив Хейл. — Я з дітьми в зоопарку. Хочеш до нас приєднатися?
— Іншим разом, Джеррі, — зрадів я можливості відмовитись. — Я ще в ліжку. — Після вибуху відвертості в машині я не сподівався великого задоволення від споглядання Хейла в ролі дбайливого батька, що присвячує недільний ранок своїм дітям. Я ніколи не був співучасником лицемірних учинків, і тепер мені не хотілося бачити, як дурять дітей.
— Тоді побачимося завтра в моєму кабінеті, — нагадав він. — Не забудь захопити метрику.
— Не забуду,— пообіцяв я і, поклавши трубку, пішов у душ. Але телефон задзвонив знов. Намилений, розпарений, я кинувся до нього, загортаючись у рушник.
— Привіт,— озвався голос із трубки.— Я чекала, скільки могла. — Це була Евелін Коутс. Її голос звучав по телефону на півоктави нижче. — Тепер мені треба піти з дому. Я думала, у тебе з'явиться бажання подзвонити мені вчора ввечері після гри. Або сьогодні вранці. — Її самовпевненість мене дратувала.
— Я не додумався до цього, — збрехав я, відхиляючись назад, щоб вода не капала в ліжко. — До того ж ти, здається, була зайнята.
— Що ти робиш сьогодні? — запитала вона, ігноруючи моє незадоволення.
— В даний момент я приймаю душ. — Намагаючись зберегти свою гідність у двобої з низьким голосом, що насміхався з мене, я відчував себе у невигідному становищі: з голови на спину стікала холодна вода, а очі щипала піна, що сповзала з волосся.
— Невже ти так погано вихований? — засміялася вона. — Вилізти з душа, щоб говорити по телефону? Адже ти знав, що це я?
— Можливо, в мене і майнула така думка.
— Можу я запросити тебе на ленч?
Я вагався, але недовго. Однаково, кращого заняття в цей день у Вашінгтоні не придумаєш.
— Добре, — погодився я.
— Зустрінемось о першій у «Кораблі «Вікторія», — запропонувала вона. — Це на Полінезійській площі у Хілтоні. Там гарно і темно, отже, ти не побачиш кіл у мене під очима після вчорашнього покера.
— О першій, — повторив я і чхнув. Вона зареготала.
— Повертайся в душ і будь гарним хлопчиком, добре розітрися рушником. Не можна поширювати простудні бактерії серед республіканців.
Вішаючи трубку, я чхнув ще раз. До ванної повертався навпомацки, бо мої очі геть заліпило милом. Тепер мені теж більш до вподоби була б темна кімната, бо через те мило очі в мене добру частину дня будуть червоні як у кроля. Тим часом щось мене наштовхувало на думку про те, що, маючи справу з Евелін Коутс, я повинен завжди бути в найкращій формі, і фізичній, і моральній.
— Граймсе, — сказала вона, коли ми, кінчаючи снідати в м'яко освітленій кімнаті, спостерігали, як офіціант-китаєць, чи малаєць, чи таїтянин, доливає гарячого рому в нашу каву, — ви справляєте враження людини, якій є що приховувати.
Вона мене приголомшила цим своїм спостереженням. Досі наша розмова точилася навколо всяких дурниць — їжі, питва (по ній не було помітно, що вона вже тричі хильнула рому), гри в покер минулого вечора (вона зробила комплімент моїм здібностям, і я віддячив їй тим же); навколо деяких верств суспільства у Вашінгтоні, до яких належали наші вчорашні партнери... Одне слово, звичайна чемна балачка» якою добре вихована світська дама може годинами розважати гостя, опікуватися яким її попросив їхній спільний друг. Вона була дуже мило вдягнена — просторий твідовий костюм і гарненька голуба блузка з високим коміром,— її темні коси були гладенько зачесані назад і перев'язані, як у дівчинки, блакитною стрічкою. Я мало говорив, і, хоча мені було дуже цікаво, що їй від мене потрібно, я цього не виказував. Вона не згадувала нашу ніч, і я вирішив не зачіпати першим цієї теми.