Якщо тут і були пасажири, які спокійно читали або милувалися через вікно зорями і настанням світанку, вони сиділи десь в іншій частині літака. Бувши тверезим, я з огидою спостерігав за галасливим п'яним товариством. «У країні з суворішими законами, ніж в Америці, — подумав я,— їм не дозволили б у такому стані виїздити за кордон». Мені стало сумно від думки про те, що, якби мій брат був тут, на літаку, він позаздрив би цим людям.
У салоні було занадто тепло, але я не міг зняти піджак, бо в ньому лежав гаманець з грошима і паспортом, а для кишені у штанях він був завеликий.
Сіли ми дуже м'яко, і я на хвилину позаздрив людям, які керують цими чудовими машинами, впевнено сидячи за панелями управління. Для них мав значення сам переліт, а не вартість вантажу. Я покинув літак один з перших і в будинок аеровокзалу зайшов через вхід для пасажирів, яких не треба було перевіряти. На щастя, обидві мої валізи, більша і менша, з'явилися відразу ж після мене. Я схопив один з багажних візків, жбурнув на нього валізи і покотив їх через митницю. Ніхто навіть не зупинив мене. Я побачив, що швейцарці справді дуже терпимо ставляться до заможних гостей своєї країни.
Я сів у таксі, що чекало біля виходу, і сказав:
— Готель «Савой», будь ласка. — Я чув, що це гарний готель, розташований у центрі міста.
Швейцарських грошей у мене не було, але таксист, коли ми приїхали, погодився взяти дві десятидоларові банкноти. Це було на кілька доларів більше, ніж я мав заплатити у франках, але я не став сперечатись.
Поки портьє реєстрував мене, я запитав у нього назву і телефон найближчого приватного банку. Як більшість американців мого віку, я мав досить туманне уявлення про швейцарські банки, але завдяки газетам і журналам був твердо переконаний, що тут можна надійно заховати гроші. Клерк негайно написав назву і телефон, ніби всі американці, яких він обслуговував, перш за все ставили саме це питання.
Другий клерк провів мене у номер. Він був зручний, просторий і такий чистий, яким, на моє уявлення, і має бути швейцарський готель.
Чекаючи, поки принесуть мої речі, я зняв трубку і назвав телефоністці номер банку. Було пів на десяту за швейцарським і, отже, пів на п'яту ранку за нью-йоркським часом, але я не почував себе втомленим, дарма що зовсім не спав у літаку.
Голос у телефоні сказав щось німецькою мовою.
— Ви говорите по-англійському? — спитав я, вперше у своєму житті жалкуючи, що моя освіта не дозволяє мені сказати «Доброго ранку» жодною мовою, крім рідної.
— Так, — відповіла жінка. — З ким ви бажаєте поговорити?
— Я хотів би домовитись про відкриття рахунку у вашому банку.
— Зачекайте, будь ласка, одну хвилинку, — попередила вона, і майже відразу озвався чоловічий голос:
— Доктор Хаузер. Доброго ранку.
Он як! У Швейцарії справу з грошима мають доктори. А чому б і ні? Адже гроші — це і хвороба, і ліки.
Я назвав доктору своє ім'я і ще раз пояснив, що хотів би відкрити рахунок у банку. Хаузер відповів, що чекатиме на мене о пів на одинадцяту.
У двері постукали, це принесли мої речі. Я вибачився перед носильником, що не маю швейцарських грошей на чайові, але він тільки всміхнувся, подякував і вийшов. Я відчув, що Швейцарія починає мені подобатись.
Потім я набрав потрібну комбінацію на замку і потягнув за ручку, щоб відчинити більшу валізу. Але в мене нічого не вийшло. Я спробував ще раз. Замок не відмикався. Ще одна спроба — і знов, ніякого наслідку. Я був певний, що набираю все правильно. Я взяв меншу валізу, на якій була та сама комбінація, повернув ручку і потягнув за кришку. Вона відразу відчинилася.
— Прокляття, — вилаявся я, стримуючи дихання. Очевидно, під час польоту другу валізу штовхнуло, і в замку щось зламалося. У мене не було нічого під руками, чим я міг би зламати замок. Я не хотів, щоб це робив хтось інший, тому пішов до портьє і попросив у нього викрутку. У кишеньковому словнику портьє слова «викрутка» не було, але за допомогою моїх виразних жестів, він нарешті зрозумів, що мені потрібно. Сказав щось по-німецькому своєму помічникові, і через кілька хвилин той з'явився з викруткою.
— Якщо потрібно,— запропонував портьє,— він піде з вами.
— Дякую, не треба, — відповів я і повернувся до кімнати.
Протягом п'яти хвилин, я дряпав і нівечив замок, а водночас і оплакував свою гарну новеньку валізу. Якщо це ще можливо, я вставлю в неї новий замок.
Нарешті кришка відчинилася. Зверху лежала спортивна куртка ядучого кольору. Ніколи в житті у мене не було таких курток.
Я взяв в аеропорту не свою валізу. Дуже схожу на мою, таку саму завбільшки, такого ж кольору і з тими самими застібками. Я висварив крізь зуби американську поточну систему виробництва і продажу товарів, коли все виготовляється мільйонними тиражами, і відпустив кришку. Вона впала на місце, клацнувши замком. Дбати про чиїсь речі я не збирався. Погано тільки, що я зламав замок. Я знову пішов до портьє, повернув йому викрутку, пояснив, що в мене сталось і попросив подзвонити в аеропорт, щоб запитати, може, хтось із пасажирів сповістив, що сталася помилка і я зможу забрати свою валізу.