— У вас лишилися талони на валізи? — запитав портьє.
Він поблажливо спостерігав, як я порпаюсь в своїх кишенях.
— Такі випадки трапляються,— зауважив він.— Завжди треба це мати на увазі. Коли мені доводиться кудись їхати, я завжди наклеюю на свої речі великі яскраві етикетки зі своїми ініціалами.
— Гарна ідея,— погодився я.— Треба запам'ятати на майбутнє.— Талонів у мене не було. Мабуть, я викинув їх, коли вийшов з митниці, вирішивши, що вони мені більше не знадобляться.— Подзвоніть, будь ласка, негайно. Я не знаю німецької і...
— Зараз подзвоню.— Він узяв трубку і назвав номер.
Через п'ять хвилин, після жвавої розмови на швейцарському варіанті німецької мови, що перебивалася довгими паузами, під час яких портьє голосно тарабанив пальцями по столу, він поклав трубку.
— Ніхто не зголошувався,— повідомив він.— Якщо будуть якісь новини, вони вам зателефонують. Коли пасажир, який узяв вашу валізу, приїде в готель і розпакує речі, він одразу ж помітить помилку і подзвонить в аеропорт.
— Дякую,— сказав я.
— Нема за що,— кивнув він. Я пішов до свого номера.
«Коли пасажир приїде в готель і розпакує речі», сказав портьє. Я чув деякі розмови в літаку. В Європі, мабуть, п'ять лижних курортів, і з того, що я чув, моя валіза може бути зараз в дорозі або в Давос, або в Шамоні, або в Церматт, або в Лех, або... Я в розпачі покрутив головою. Хоч би хто взяв мою валізу, він може взагалі не відчинити її до завтра. А коли спробує, мабуть, зробить те ж саме, що і я — зламає замок. І, певно, не буде такий перебірливий, як я, побачивши чужі речі.
Я розкрив валізу і подивився на яскраву куртку. В мене було передчуття, що я матиму багато клопоту з людиною, яка носить такі речі.
Я з тріском захлопнув валізу. Потім підійшов до телефону і назвав номер банку. Коли мені відповіли, знову попросив д-ра Хаузера. Він ввічливо вислухав мої пояснення стосовно того, що я не зможу сьогодні зайти. Фахівець з найбільш гарячих проблем міжнародної валюти, він за будь-яких обставин залишався спокійним. Я сказав, що, можливо, перенесу наше побачення на завтра.
— Я буду в банку цілий день,— відповів він.
Після розмови я довго сидів, утупившись у телефон. Мені нічого було робити, тільки чекати.
Таке трапляється, як сказав портьє, завжди треба бути напоготові.
Він трохи запізнився зі своїми порадами.
9
Протягом наступних двох днів я разів десять примусив портьє дзвонити в аеропорт. Відповідь була одна й та сама: до них ніхто не звертався. Ніхто із членів лижного клубу не повідомив про помилку.
Крокуючи взад і вперед по похмурій кімнаті, з нервами, напнутими, як гітарні струни, я згадував стару приказку — біда іде й іншу за собою веде. Спочатку Ферріс на підлозі, потім Друсак у лікарні, тепер — це. Ну чому я не був обережніший? Я завжди був людиною забобонною, треба було і цього разу пам'ятати про прикмети. Номер у готелі, який в перший момент видався мені таким затишним, тепер тільки посилював мій відчай, тому я подовгу навмання блукав містом, сподіваючись, що, втомившись, зможу заснути вночі. Цюріхська погода узимку аж ніяк не сприяє доброму настрою. Навіть озеро під свинцевим небом виглядало так, ніби до цього його віками переховували в підвалі.
На другий день я визнав свою поразку і розпакував валізу, яку привіз з аеропорту Клотен. Там не було нічого такого, що могло б допомогти розшукати її власника: ні блокнотів з адресами, ні чекових книжок, взагалі ніяких книжок з іменем чи без імені власника на титульному аркуші, ні фотографій, підписаних чи непідписаних, ні монограм на речах. Цей чоловік був, мабуть, надзвичайно міцного здоров'я — у несесері не було пляшечок з ліками, на яких могло б бути прізвище,— тільки зубна щітка, зубна паста, безпечна бритва, аспірин, тальк, який вживається після гоління, і флакон одеколону.
Я спітнів. Перед очима знов виникла шістсот друга кімната. Невже мене завжди будуть переслідувати привиди, котрі на якусь мить непомітно входять у моє життя, міняють його і потім зникають, назавжди залишаючись невпізнанними?