Мої зусилля як детектива були принизливо марними. Кілька разів я знаходив причину постукати до Слоунів, сподіваючись, що мене запросять у номер і я зможу бодай похапцем оглянути кімнату, але кожного разу, незалежно від того, чоловік це був чи жінка, мене приймали на порозі, лише трохи прочинивши двері.
Щоночі, коли готель засинав, я нечутно вислизав з номера, але коричневі черевики у коридорі не з'являлися. Я почав думати, що а купе поїзда став жертвою галюцинації і що Слоун ніколи не мав на собі коричневих черевиків на гумовій підошві і червоної вовняної краватки. Кілька разів я розповідав своїм новим друзям про випадок з однаковими валізами в аеропорту, але Слоун не виявляв ніякого інтересу до моїх пригод. Залишуся тут ще на тиждень, вирішив я, а як нічого не зміниться, доведеться мені звідси виїхати. Я не знав, куди подамся. Можливо, за «залізну завісу». Або у Катманду. Оскільки мене почали переслідувати згадки про Друсака.
— А цей клятий бридж,— зітхнула Флора над склянкою «кривавої Мері».— Йому фатально не щастить, хоча вони й ставлять по п'ять центів. Ні, для нього не секрет, що Фабіан — фактично професійний картяр. Він приїздить сюди щозими на два місяці і їде звідси багатієм. Я пробувала сказати Біллу, що він не такий добрий гравець, як Фабіан, але хіба цей упертюх згодиться, що хтось на чомусь знається краще за нього. А потім він програє і зганяє злість на мені. Найтяжче в світі йому розлучатися з грошима. Ви не повірите, якщо я вам перекажу, що мені доводиться вислуховувати від нього. Коли він повертається у номер після чергового програшу, починається справжній кошмар. Я ще жодної ночі не спала тут нормально. Я примушую себе вранці взувати черевики. Доки ми поїдемо звідси, я обернуся на висмоктану стару відьму.
— Та що ви, Флоро,— заперечив я, знаючи, чого вона очікувала.— Ви не зможете стати відьмою, навіть якщо дуже постараєтесь. У вас квітучий вигляд.— Це була правда. Будь-якої години дня чи ночі, в будь-якому вбранні вона незмінно скидалася на розкішну свіжу півонію.
— Зовнішність оманлива,— сказала вона таємниче.— Я не така сильна, як видаюсь. Дівчинкою я була дуже зніжена. Одверто кажучи, любий, якби я вранці не знала, що ви чекаєте на мене внизу, я б цілий день валялася в ліжку.
— Бідна дівчинка,— співчутливо мовив я. Думка про Флору, що цілий день ніжиться у ліжку, видалася мені дуже привабливою, але зовсім не з тієї причини, яка могла б прийти в голову дружині Білла. Якби вона перестала кататися, я міг би взагалі здати взяті напрокат лижі й черевики і цієї зими більше не потикатися в гори. Після Вермонту лижі не давали мені колишніх радощів, хоч винна в цьому була не моя хвороба.
— Але все-таки є надія,— сказала Флора і кинула на мене свій викличний погляд, який я встиг уже зненавидіти.— Щось там сталося, і наступного тижня Білл повертається до Нью-Йорка. Ми зможемо весь час бути разом. Слово «весь» вона вимовила з таким притиском, що я з тривогою озирнувся, щоб переконатись, чи не чув нас хто-небудь.— Це буде чудово, чи не так?
— Ч...чу...чудово,— погодився я. Вперше після своєї втечі із «Св. Августіна» я затнувся. — Д...давайте підемо п...пообідаємо?
Після обіду вона подарувала мені годинник. На великому циферблаті було безліч кнопок і показників гарантії, які засвідчували, що годинник ітиме точно на глибині трьохсот футів під водою, а також після падіння з даху хмарочоса. Єдине, на що не здатний був годинник,— це грати швейцарський гімн.
— Навіщо це? — зважився я на невеликий опір.
— Я хочу, щоб, дивлячись на цей годинник, ви щоразу згадували наш чудовий тиждень у горах,— пояснила Флора.— Ну, хіба я не заслужила поцілунку?
Ми сиділи в невеличкому кафе у центрі міста, де вирішили трохи перепочити по дорозі до готелю після катання на лижах. Кафе мені подобалось, бо тут не було шампанського. У залі стояв запах плавленого сиру і мокрих вовняних костюмів інших лижників, що зайшли сюди випити пива. Я клюнув її в щоку.
— Хіба вам не подобається?— запитала вона.— Я маю на увазі годинник.
— Він чудовий,— запевнив я Флору.— Чесно. Але, мабуть, занадто дорогий.