До столика підійшов метрдотель і повідомив, що Фабіану дзвонять з Америки.
— То що ви скажете, Дугласе? — спитав він, встаючи від столу.— На скільки ви згодні знизити ціну? Сорок тисяч вас влаштовує?
— Лишаю це на ваш розсуд. Мені ніколи раніше не траплялося продавати коней.
— Мені теж,— посміхнувся Фабіан.— Що ж, усяка справа колись робиться вперше.
Він пішов за метрдотелем на терасу.
Я чув, як Лілі по-аристократичному акуратно, але твердо гризе свій тост. Цей звук мене дратував. До того ж я відчував, що вона допитливо дивиться на мене.
— Це ви,— спитала вона нарешті,— розбили лампу на голові у Майлза?
— Він сказав, що це я?
— Він сказав, що то було маленьке непорозуміння.
— Може, облишимо цю тему?
— Як хочете... Ви розповіли йому про Флоренцію?
— Ні. А ви?
— Я не ідіотка,— відказала вона.
— Він щось підозрює?
— Він занадто гордий, щоб підозрювати.
— А куди ми поїдемо звідси?
— По Юніс,— спокійно повідомила Лілі.— Вона вам сподобається. Вона подобається всім чоловікам. Протягом місяця чи щось коло того. Я з нетерпінням чекаю на цю подорож.
— А коли вам треба повертатися до Джока?
Лілі хижо зиркнула на мене.
— Звідки ви знаєте про Джока?
— Не має значення,— відповів я. Вона образила мене, подарувавши без жодних вагань своїй сестрі, і тепер я хотів хоча б трошки підтримати почуття власної гордості.
— Майлз сказав, що він ніколи більше не гратиме в карти. Ви не знаєте, чому він так вирішив?
— У загальних рисах.
— А ви не збираєтесь мені про це розповісти?
— Ні.
— Майлз дуже непроста людина,— сказала вона замислено.— Понад усе він любить гроші. Будь-чиї. Стережіться його.
— Дякую. Я буду обережний.
Вона нахилилася вперед і, торкнувши мене за руку, сказала ніжно:
— Я чудово провела час у Флоренції.
Мені раптом захотілося схопити її, ублагати її встати з-за столу і втекти зі мною.
— Лілі...— почав я неквапно.
Вона застережливо підняла руку.
— Любий, не будьте занадто сентиментальним. І запам'ятайте це на майбутнє.
Повернувся Фабіан, його обличчя було дуже серйозним.
— Я змушений був збавити ціну,— сказав він, сідаючи. Потім зробив собі ще один бутерброд з ікрою.— Продано за сорок п'ять тисяч.— Він усміхнувся радісно й безтурботно, як маленький хлопчик.— Думаю, нам треба замовити ще пляшку шампанського.
Я сів за великий, оздоблений різьбою письмовий стіл у своєму номері. На порозі кімнати я розпрощався з Лілі і Фабіаном. Вони жили в сусідньому номері, що, як і мій, виходив вікнами на Середземне море. Лілі на прощання поцілувала мене в щоку, а Фабіан міцно потиснув руку.
— Бажаю вам добре виспатись, друже,— сказав він.— Я хочу завтра вранці, перед від'їздом, показати вам місто.
Після шампанського я почував себе трохи п'яненьким, але спати мені не хотілося. Я дістав з шухляди аркуш паперу з емблемою готелю і став писати майже наздогад: «Кінь — двадцять тисяч. Золото — п'ятнадцять тисяч. Карти — тридцять шість тисяч. Фільм...»
Потім я зачаровано подивився на написане. Раніше, навіть непогано заробляючи в авіакомпанії, я ніколи не дбав про свій рахунок у банку, пам'ятав його тільки з точністю до сотні, не знав, скільки грошей лежить у мене в кишенях. Тепер я вирішив займатися підрахунками щотижня. Або, якщо так буде й далі, щодня. Я відкрив для себе одну з найбільших утіх багатої людини — додавати гроші до грошей. Числа на папері давали мені більше насолоди, ніж речі, які я міг би купити за свої гроші. Що це — вада чи ні? І чи слід її соромитись? Треба обмізкувати це згодом.
З сусіднього номера долинув недвозначний шум, і я спохмурнів. Наскільки я можу довіряти Фабіану? Він поводиться з грішми, і своїми, і чужими, м'яко кажучи, безцеремонно. А я не знаю про нього нічого такого, що свідчило б про його фінансову чесність. Завтра вимагатиму підписання офіційної угоди. Але й при наявності такого документа, мені ні в якому разі не можна випускати його з поля зору.
Коли я нарешті задрімав, мені наснився брат Генрі, який сумно сидів за своїми обчислювальними машинами, підраховуючи чужі гроші.
Уранці ми нарешті дістали змогу поговорити. Лілі подалася до перукарні, щоб дати лад зачісці, а Фабіан сказав, що хоче показати мені музей у Сен-Поль-де-Вансі.
Ми виїхали з Ніцци. Ранок був чудовий, ліворуч від нас спокійно хлюпало море, машин на дорозі майже не було. Фабіан сидів за кермом орендованої машини і вів її дуже обережно, не ризикуючи. Я розслабився, сподіваючись, що так скоріше прийду в норму після вчорашньої гулянки. Минувши аеропорт, Фабіан сказав: