Чоловік, злегка вклонившись, привітав нас німецькою мовою і зачекав, доки стара жінка вийшла і зачинила за собою двері.
— На жаль, гер Штюбель, — сказав Фабіан,— професор Граймс не говорить по-німецькому.
— Тоді ми, звичайно, будемо говорити по-англійському.— Він мав акцент, але не дуже сильний.— Дуже радий вас бачити. Може, джентльмени погодяться щось підвечеряти?
— Це дуже люб'язно з вашого боку, гер Штюбель, але боюсь, у нас не стане часу. Професор Граймс о сьомій має дзвонити в Італію. А після цього в Америку.
Гер Штюбель кліпнув очима і пом'яв долоні, ніби вони в нього спітніли.
— Сподіваюся, професорові пощастить додзвонитися в Італію,— сказав він.— Телефонний зв'язок у тій непутящій країні...— Він не закінчив речення, а в мене склалося враження, що він не дуже любить, коли хтось кудись дзвонить.
— Дозвольте,— сказав я і зробив крок до картини.
— Будь ласка.— Гер Штюбель відступив убік.
— У вас, певна річ, наявні всі документи? — запитав я.
Він знову пом'яв долоні, цього разу енергійніше.
— Звичайно. Але я не маю їх при собі. Вони... вони у мене вдома... у Флоренції.
— Зрозуміло,— кинув я холодно.
— Це справа кількох днів,— заквапився Штюбель.— Але зі слів містера Фабіана я зрозумів, що часу в нас обмаль.— Він повернувся до Фабіана.— Здається, ви мені казали, що джентльмен, який цікавиться картинами, через тиждень кудись від'їжджає.
— Можливо,— сказав Фабіан.— Чесно кажучи, точно не пам'ятаю.
— В усякому разі,— сказав гер Штюбель,— картина перед вами. Думаю, мені не треба нагадувати професору, що вона говорить сама за себе.
Я почув, як він важко дихає, коли проходив повз нього до картини. Якщо Фабіан вирішив знервувати свого знайомця, йому це непогано вдалося.
Хвилину я вдавав, що пильно вивчаю картину, потім похитав головою і повернувся до господаря.
— Звичайно, я можу помилятися,— проказав я замислено,— але побіжний огляд свідчить, що це не Тінторетто. Це може бути його школа, але я не певний навіть у цьому.
— Професоре,— ображеним голосом заговорив Фабіан,— ви не можете за одну хвилину при цьому освітленні...
Гер Штюбель почав задихатись і змушений був спертися на стіл.
— Містере Фабіан,— сказав я різко,— ви привезли мене сюди, щоб вислухати мою думку. Я її висловив.
— Але гер Штюбель вважає...— Фабіан підшуковував слова і сердито кидав їх крізь свої вуса.— Зважаючи хоча б на елементарну ввічливість... я хочу сказати... вам треба трохи подумати. Приїздіть сюди завтра. При денному світлі... І... і це просто легковажно. Гер Штюбель каже, в нього є документи...
— Документи,— простогнав гер Штюбель.— Сам Беренсон признав цю картину. Беренсон...
Я й гадки не мав, хто такий Беренсон, але вирішив діяти напролом.
— Гер Штюбель, містер Беренсон уже помер,— сказав я.
— Коли він ще був живий...— простогнав гер Штюбель.
Наші шанси збільшувались. А мій авторитет знавця живопису підтвердився.
— Ви, звичайно, можете запросити ще кого-небудь. Я дам вам прізвища декого з моїх колег.
— Мені не потрібні ваші кляті колеги, професоре! — закричав гер Штюбель. Його акцент став набагато помітнішим. Він ступив у мій бік, і мені спало на думку, що він збирається вдарити мене своїм велетенським кулаком.— Те, що я знаю, я знаю. І не бажаю, щоб якісь американські варвари і вискочки розповідали мені, хто такий Тінторетто!
— На жаль, мені треба йти,— холодно проказав я.— Ви правильно зауважили, що в Італію дуже важко додзвонитися. Містере Фабіан, ви їдете зі мною?
— Так, я їду з вами...— Здається, він навіть вилаявся.— Гер Штюбель, я зателефоную вам пізніше. Ми спробуємо домовитись, коли розмова йтиме у спокійнішому тоні.
— Приїздіть один,— це було все, що гер Штюбель кинув нам навздогін, коли ми виходили з їдальні у темний хол. Маленька стара жінка стояла за крок від дверей,— мабуть, намагалася почути, про що йшла мова в кімнаті. Вона мовчки вивела нас з будинку. Навіть якщо вона й не зрозуміла, в чому справа, тон, яким велась розмова, і лаконічність нашої зустрічі справили на неї певне враження.
Сідаючи в машину, Фабіан щосили грюкнув дверцятами. Я, навпаки, причинив їх дуже тихенько. Не сказавши ні слова, Фабіан увімкнув мотор і люто рвонув машину. Так мовчки ми й доїхали до озера.
— А тепер,— сказав Фабіан, докладаючи зусиль, щоб стриматись,— поясніть, що все це означає.
— А що ви маєте на увазі? — невинно перепитав я.