— Але ж ти їх навіть не знаєш.
— Я живу у Гштаді вже другу зиму. І навчилася розрізняти людей.
— Хочеш пообідати з нами?
— Ні, дякую. Це не для мене. Не люблю пустих балачок. Особливо з жінками. Коли знищують чиїсь репутації. Коли крадуть чужих, чоловіків. Містере Граймс, ви змушуєте мене розчаровуватись у вас.
— Я? Чому?
— Бути в такому місці... З такими жінками...
— Це дуже порядні дами, — сказав я. — Не суди не знаючи. Вони ще не знищили жодної репутації.
— Мене примусили сюди приїхати, — провадила вона уперто. — Це ідея моєї матері: молода, добре вихована дівчина має здобути освіту у відповідному місці. Освіту! Ха! Чого нас тут навчать? Як бути нікому не потрібними і говорити при Цьому трьома мовами? І що таке розкішне життя?
Гіркота в її голосі була зовсім дорослою, геть несподіваною для вгодованої гарненької шістнадцятирічної американки, яка поволі летить над казковими, запорошеними снігом і осяяними сонцем Альпами.
— Гаразд, — мовив я, відчуваючи всю непереконливість того, що кажу. — я певен, що ти не виростеш непотрібною людиною. Хоч скільки б ти знала мов.
— Якщо все це не вб'є мене.
— В тебе є якісь плани на майбутнє?
— Я хочу стати археологом, — відповіла Діді. — Розкопувати рештки давніх цивілізацій. Чим старіших, тим краще. Хочу втекти якомога далі від двадцятого століття. Принаймні від того двадцятого століття, яким його бачать мої батьки.
— Думаю, ти до них занадто сувора. — Я захищав не тільки її батьків, а й самого себе. Адже ми з ними належали майже до одного покоління.
— Не будемо говорити про моїх батьків, якщо ви не заперечуєте,— попросила Діді. — Давайте краще поговоримо про вас. Ви ще не одружилися?
— Ні.
— Я теж не хочу одружуватись. — Вона з викликом подивилася на мене, ніби запрошуючи прокоментувати цю заяву.
— Як я чув, це тепер входить в моду, — зауважив я.
— На це є поважні причини. — Ми наближалися до верхівки гори, треба було виходити з підйомника. — Якщо ви коли-небудь схочете покататись зі мною наодинці, — на останньому слові вона зробила наголос, — залишіть для мене в готелі записку. Я там часто буваю. — Ми зійшли з крісел і взяли лижі. — На вашому місці я не лишалася б тут довго. Тутешній клімат вам не підходить.
— А що мені підходить?
— Вермонт. — Вона нахилилась і почала швидко і вправно пристібати лижі. — Маленький Вермонт, де люди самі заробляють собі на життя.
Я взяв свої лижі на плече. До клубу, який був за півсотні кроків від підйомника, вела добре утоптана стежка.
— Будь ласка, не сердьтеся на мене, — попросила Діді. — Я недавно вирішила в деяких випадках говорити тільки те, що думаю.
Щось штовхнуло мене до неї, я нахилився і поцілував її рожеву холодну щічку.
— Чудово, — сказала вона. — Дякую. Бажаю вам розкішно пообідати. — Вона, безумовно, чула, як розмовляють Лілі і Юніс. Потім вона відштовхнулась і помчала вниз. А я пішов у клуб.
Фабіан з'явився на терасі клубу, коли ми вже допивали другу порцію коктейлю. Він був одягнений не для катання, але мав дуже елегантний вигляд у своєму светрі з високим коміром, блакитному тірольському жакеті, світло-коричневих вельветових штанях, що добре сиділи на ньому, та високих замшевих спортивних черевиках. На мені був лижний костюм, який я придбав у Санкт-Моріці. Штани вже обвисли ззаду й на колінах, і я почував себе не зовсім зручно. Я був певен, що інші добре вдягнені відвідувачі ресторану пошепки цікавилися, що за дивна персона з'явилась у такій вишуканій компанії. Діді має рацію — моє місце у Вермонті.
Високо в блакиті неба над нами непорушно висів птах, розкинувши широкі крила. Це міг бути орел. Чим він годується в цій долині?
— Добрі новини? — спитав я у Фабіана, коли він, поцілувавши жінок, замовив собі коктейль.
— Час покаже. — Фабіан полюбляв з усього робити таємниці.
Я намагався не показувати стурбованості.
— Сподіваюсь, Дугласе, ви нічого не матимете проти, — озвався він трохи згодом. — Після обіду в нас ділове побачення.
— Якщо дами нам вибачать, — зауважив я.
— Я певен, що вони знайдуть з ким покататися, — сказав Фабіан.
— Я теж.
— Сьогодні ввечері буде великий прийом, — мовила Лілі. — Нам треба піти в перукарню...
— А мене запрошено? — спитав я.
— Звичайно, — відповіла вона. — Усі знають, що ми нерозлучні.
— Ви дуже передбачливі, — сказав я.
Вона гостро позирнула на мене.
— Здається, Ніжне Серце чимось невдоволений.— Тепер і вона вже називала мене так. — Можливо, він віддає перевагу товариству молодших дам? — Вона більше нічого не сказала, але я зрозумів, що моя розмова з Діді Уейлс не лишилась непоміченою.