— Тобі подобається Лабіринт Хмарок? — питає він. Селія опускає руку, і хлопець накриває її своєю долонею.
— Дуже, — зізнається дівчина, і її дихання збивається, коли Маркові пальці торкаються руки. — Ти вмовив містера Барріса допомогти з ним?
— Так і вчинив, — відповідає хлопець і проводить великим пальцем по дівочому зап’ястку. — Подумав, що задля рівноваги не завадить порада спеціаліста. До того ж ти маєш Карусель і наш спільний Лабіринт. Мені здалося, що буде чесно, якщо Барріс створить щось виключно для мене.
Хлопців погляд і дотики, наче хвиля, накривають Селію з головою, і вона забирає руку, поки ця хвиля не потягла її на дно.
— Ти прийшов, аби продемонструвати мені власну майстерність у славетних ілюзіях? — цікавиться вона.
— Цього не було в моїх планах на вечір, але якщо ти насправді хочеш...
— Ти ж бачив мій виступ, так було б чесно.
— Я міг би дивитися на тебе цілісіньку ніч, — каже Марко.
— Ти так і чинив, — сміється Селія. — Я бачила тебе цієї ночі на всіх своїх виступах.
Вона встає і йде до центра кола, повертаючись так, що пруг сукні закручується довкола ніг.
— Я бачу кожнісіньке місце в залі, — пояснює дівчина. — І заховатися від мене неможливо навіть у задньому ряду.
— Я боявся, що не зможу впоратися з бажанням доторкнутися до тебе, якщо сидітиму в першому, — зізнається Марко, зводячись на ноги. Він підходить до краю сцени й зупиняється між стільцями першого ряду.
— Чи достатньо я близько для створення ілюзії? — цікавиться дівчина.
— А якщо я скажу «ні», ти підійдеш ближче? — запитанням на запитання відповідає хлопець, не приховуючи усмішки.
Замість відповіді Селія ступає до нього, і пруг її сукні торкається хлопцевих черевиків. Вона стоїть так близько, що Марко не може втриматися — він підводить руку та кладе її на дівочу талію.
— Минулого разу тобі не потрібно було торкатися мене, — зауважує Селія, але не протестує.
— Я хотів спробувати дещо особливе, — пояснює Марко.
— Мені заплющити очі? — грайливо питає дівчина, але замість відповіді хлопець закручує її так, що Селія опиняється спиною до нього. Рука залишається на талії.
— Дивись, — шепоче Марко їй на вухо.
Смугаста парусина шатра стає жорсткішою, м’яка тканина цупкішає й перетворюється на папір. На стінах з’являються слова, друковані літери сплітаються з рукописним текстом. Намет наповнюється віршами, серед яких Селія може впізнати уривки сонетів Шекспіра й рядки з гімнів давньогрецьким богиням. Слова вкривають стіни та стелю, тягнуться до підлоги.
А потім намет розкривається, папір складається й рветься. Чорні смуги витягаються в порожнечу, а їхні білі протилежності яскравішають, зринають угору та перетворюються на гілки.
— Тобі подобається? — питає Марко, коли рух ущухає, а вони опиняються в темному лісі серед сяючих, укритих рядками віршів, дерев.
Селія спроможна лише кивнути.
Хлопець неохоче відпускає її і, поки чарівниця блукає між деревами, читаючи віршовані уривки на гілках і стовбурах, іде слідом.
— Як ти вигадуєш такі образи? — губиться в здогадках дівчина, торкаючись паперової кори одного з дерев. Стовбур на дотик теплий і твердий та світиться зсередини, наче ліхтарик.
— Їх народжує моя уява, — пояснює Марко. — Або сни. Я намагаюся вигадати щось таке, що могло б тобі сподобатися.
— Не думаю, що ти мав би замислюватися, як догодити суперникові, — зізнається Селія.
— Я ніколи досконало не розумів цих правил, тому керуюся власними інстинктами, — відгукується хлопець.
— Мій тато досі навмисно уникає деталей, коли мова йде про правила, — розповідає дівчина, поки вони прогулюються між деревами. — Особливо, якщо я намагаюся з’ясувати, коли і як визначать переможця.
— Александр теж відмовляється ділитися інформацією.
— Сподіваюся, він не набридає тобі так, як мій татко мені, — зітхає Селія. — Хоча йому й справді просто нічим більше займатися.
— Останні кілька років я його майже не бачив, — повідомляє Марко. — Александр завжди був... відлюдькуватим і не надто товариським, але він єдина подоба сім’ї, якої я ніколи не мав. І все ж він не розкриває мені карт.
— Я навіть заздрю тобі, — гірко всміхається Селія. — Батько весь час товкмачить, як я його розчарувала.
— Відмовляюся вірити, що хтось може в тобі розчаруватися, — мовить хлопець.
— Тобі не випадало щасливої нагоди познайомитися з моїм татком.
— Розповіси, що з ним насправді сталося? — запитує Марко. — Мене аж трусить від цікавості.