— Що ти маєш на увазі? Із цирком усе гаразд.
— Не впевнена, що можна помітити щось іззовні. Це наче... Якби одна з твоїх овець захворіла, я б помітила?
— Мабуть, ні, — зізнається Бейлі.
— Але ти помітив би? — наполягає руда.
Хлопчик киває.
— Так само і з цирком. Я знаю, як він має почуватися, а просто зараз він почувається інакше, і це вже триває деякий час. Я розумію, що щось не так, і відчуваю, як він розсипається, наче торт, на якому недостатньо глазурі, аби він тримався купи. А в чому річ — не знаю. Тобі це здається дурницями?
Бейлі лише витріщається на дівчинку, і вона, зітхнувши, веде далі.
— Пам’ятаєш ту ніч, коли ми були в Лабіринті? Ми ще застрягли в кімнаті, схожій на пташину клітку.
Хлопчик киває.
— Раніше я ніколи не застрягала в Лабіринті. Ніколи. Якщо ми не могли знайти вихід із кімнати чи коридору, я зосереджувалася й відчувала, де двері. Я навіть могла сказати, що за ними. Намагалася не вдаватися до цього, бо так нецікаво, але тієї ночі, коли ми не могли знайти вихід, довелося — і це не спрацювало. Цирк починає здаватися незнайомим, і я не знаю, що вдіяти.
— Але чим я можу допомогти? — не розуміє Бейлі.
— Саме ти врешті-решт знайшов ключ, пригадуєш? — пояснює Крихітка. — Я й далі шукаю відповіді, щоб учинити правильно, але наразі все, окрім тебе, наче в тумані. Я знаю, що забагато прошу, переконуючи тебе залишити свій дім, але цирк — це мій дім і моя родина, тож я не можу його втратити. Тим паче, якщо можу зробити щось, щоб зупинити це. Вибач.
Вона сідає на кам’яний пристінок і відвертається. Хлопчик умощується поруч, роздивляючись поле й безнадійних овець. Якийсь час діти мовчать. Вівці ліниво сновигають по колу, щипаючи траву.
— Тобі тут подобається, Бейлі? — запитує Крихітка, оглядаючи ферму.
— Не дуже, — зізнається хлопчик.
— Хіба ти ніколи не хотів, щоб хтось прийшов і забрав тебе?
— Це тобі Прибамбас розповів? — цікавиться Бейлі, розмірковуючи, чи це бажання настільки сильне, що написане в нього на лобі так чітко, що кожен може прочитати.
— Ні, — заперечує Крихітка. — Просто вгадала. Але Бамбас попросив мене передати тобі це. — Вона витягає з кишені крихітну скляну пляшечку та простягає йому.
Бейлі знає, що, хоча пляшечка здається порожньою, швидше за все це не так, і цікавість змушує відкоркувати її негайно. Він витягає малюсінький корочок, радіючи, що той прикріплений до пляшечки дротяним кільцем.
Спогади, що причаїлися всередині, настільки знайомі, заспокійливі й упізнавані, що Бейлі може відчути шорстку кору, запах жолудів і навіть балачки білок.
— Він хотів, аби ти міг забрати із собою своє дерево, — пояснює дівчинка. — Якщо ти вирішиш поїхати з нами.
Бейлі запихає корок у пляшечку. Западає мовчанка, вітер грається рудим волоссям.
— Скільки в мене часу на роздуми? — рвучко питає Бейлі.
— Ми від’їжджаємо одразу після зачинення цирку, — каже Крихітка. — Потяг буде готовий ще до світанку, але було б краще, якби ти прийшов заздалегідь. Від’їзд може виявитися дещо... непростим.
— Я подумаю про це, — каже хлопчик. — Але нічого не обіцяю.
— Дякую, Бейлі, — озивається дівчинка. — Але зроби мені ласку. Якщо ти вирішиш не їхати з нами, просто не приходь сьогодні до цирку, добре? Вважатимемо, що ми попрощалися зараз. Так буде простіше.
Бейлі кілька секунд витріщається на неї з відсутнім виглядом, останні слова застрягають у нього у вухах. Змиритися з таким проханням навіть важче, ніж вирішити, їхати чи не їхати. Але зрештою він киває, бо це здається правильним.
— Гаразд, — каже він. — Не прийду, якщо не зберуся їхати з вами. Обіцяю.
— Дякую, Бейлі, — знову каже Крихітка. Вона всміхається, і Бейлі не може зрозуміти, радісна ця усмішка чи сумна.
Перш ніж він устигає попросити попрощатися замість нього з Прибамбасом, якщо знадобиться, дівчинка нахиляється й цілує його не в щоку, як чинила безліч разів раніше, а в губи, і Бейлі розуміє, що піде за нею хоч на край світу.
Крихітка мовчки повертається й рушає геть. Бейлі проводжає її поглядом, аж поки більше не може розрізнити на тлі неба руде волосся, а тоді й далі дивитися вслід, стискаючи в руках крихітну пляшечку. Він досі не знає, що має робити і як має почуватися, але на роздуми лишилося кілька годин.
Вівці позаду нього раптом вирішують пройти крізь відчинені ворота й розбрідаються сусіднім полем.