Чекати доводиться довгенько, тож Бейлі кілька разів викладає речі та знову складає їх, роздумуючи, що справді варто взяти із собою, а що ні.
Упевнившись, що всі поснули, він чекає годину, а потім про всяк випадок іще одну. Хоча Бейлі став справжнім майстром із прослизання додому глупої ночі, утеча з дому — це щось геть інакше.
Коли він нарешті навшпиньки рушає коридором, сам дивується, яка вже пізня година. Хлопчик уже поклав був руку на клямку й готовий піти геть, але потім обертається, кладе наплічник на підлогу та намагається без зайвого шуму знайти клаптик паперу.
Знайшовши, Бейлі всідається за стіл на кухні, щоб написати батькам записку. Він намагається якнайкраще пояснити причини втечі з дому й сподівається, що вони зрозуміють його. Про Гарвард чи майбутнє на фермі хлопчик узагалі не згадує.
Бейлі пам’ятає, як колись, коли він був іще зовсім малим, мама сказала, що хоче, аби його життя було щасливим і сповненим пригод. Якщо це не вважати пригодами, то що тоді?
— Ти що тут робиш? — раптом запитує голос позаду.
Бейлі озирається й бачить Керолайн, яка стоїть біля одвірка в нічній сорочці з накинутою на плечі плетеною ковдрою. На голові в сестри розкуйовджена копиця накрученого на папільйотки волосся.
— Не твоя справа, — огризається хлопчик і повертається до свого заняття. Він підписує листа й згортає його, а потім кладе на центр стола біля дерев’яної миски з яблуками. — Переконайся, що вони його прочитають.
— Ти що, тікаєш? — перепитує Керолайн, помітивши наплічник.
— Щось таке.
— Ти, мабуть, жартуєш, — вирішує сестра, позіхаючи.
— Я не знаю, коли повернуся. Напишу, як зможу. Перекажи, хай не хвилюються за мене.
— Бейлі, повертайся до ліжка.
— Чому б тобі не повернутися до ліжка, Керолайн? Схоже, кілька годин сну тобі не завадить.
У відповідь Керолайн лише кривиться.
— Крім того, — веде далі Бейлі, — коли це тебе турбувало, що я роблю?
— Ти цілий тиждень поводишся, як дитина. — Керолайн підвищує голос, але й далі зі свистом шепоче. — Бавишся в дурнуватому цирку, сидиш там цілу ніч. Час подорослішати, Бейлі.
— Саме це я й роблю, — озивається брат. — І мене не обходить, чи розумієш ти це. Тут я нещасливий. А ти щаслива, бо сама млява й нудна, і мляве та нудне життя — усе, що тобі треба. Але мені його недостатньо. Ніколи не буде достатньо. Тому я йду геть. Будь ласкава, поберися з кимось, хто нагляне за вівцями.
Бейлі бере з миски яблуко, підкидає його в повітря, а потім ловить і пхає до наплічника. Затим театрально прощається із сестрою, завзято махаючи їй на прощання.
Хлопчик іде, а Керолайн стоїть біля столу, роззявивши рота. Коли двері за ним тихенько причиняються, вона без жодного слова стискає вуста.
Рушаючи геть від дому, Бейлі відчуває, як вирує всередині енергія. Він майже певен, що Керолайн побіжить за ним або розбудить батьків і розповість про його втечу. Але з кожним кроком Бейлі переконується, що тікає по-справжньому і його вже ніщо не зупинить.
Ніч темна й мовчазна, і шлях до цирку здається довшим. На відміну від попередніх вечорів, що він біг туди, коли ворота ще не відчинилися, сьогодні Бейлі не зустрічає натовпів людей, котрі б теж прямували до цирку.
Коли хлопчик із наплічником за спиною дістається до дуба, зорі яскраво сяють. До світанку ще є трохи часу, хоча вже не так багато, як Бейлі сподівався.
Проте поле, що простяглося за дубом під зоряним небом, порожнє. Наче тут ніколи нічого й не було, крім трави, листя й туману.
Ретроспектива
Лондон, 1 листопада 1901
Чоловік у сірому костюмі легко прослизає крізь юрбу відвідувачів. Коли він прямує до воріт, усі розступаються, наче вода, відходять убік з дороги, навіть не помічаючи його.
Але перед самими ворітьми шлях йому заступає прозора постать, що, мов міраж, з’являється з відблисків вогнища й легенького погойдування паперових ліхтариків. Чоловіку сірому костюмі зупиняється, хоча міг би без перешкод пройти крізь примарні обриси свого колеги.
— Цікавий видався вечір, чи не так? — озивається Гектор, приваблюючи зацікавлені погляди відвідувачів, що тупцюють неподалік.
Чоловіку сірому костюмі ледь помітно рухає пальцями вбраної в рукавичку руки, наче гортає сторінки книжки, і допитливі погляди зникають, втрачають зосередженість і відвертаються в протилежний бік.
Натовп і далі сновигає туди-сюди біля воріт, не зважаючи на двох співрозмовників.