У дверях стоїть Селія. Неслухняні кучері вибиваються із забраного у вузол волосся. На дівчині незастібнуте пальто кремового кольору, занадто легке для такої погоди.
Лише після того, як вона заходить до помешкання, а двері самі собою зачиняються й замикаються, видавши кілька поклацувань, Марко помічає, що її сукня під пальтом просякнута кров’ю.
— Що сталося? — налякано запитує він, і рука, котра тяглася до пляшечки з чорнилами, завмирає в повітрі.
— Ти прекрасно знаєш, що сталося, — озивається Селія. Її голос звучить спокійно, але на чорній поверхні розлитих на столі чорнил уже почали збиратися брижі.
— З тобою все гаразд? — знову допитується Марко, намагаючись підійти ближче до своєї гості.
— Зі мною абсолютно точно не все гаразд, — вигукує Селія, і пляшечка з чорнилами на столі тремтить, заливаючи папери, залишаючи чорні бризки на білих рукавах Маркової сорочки й непомітні плями на чорній камізельці. Хлопцеві руки вкриваються чорнилом, але він досі збентежений через кров на її сукні — кричущої багряної плями, що розтинає шовк кольору слонової кістки й застрягає в полоні чорної оксамитової вишивки.
— Селіє, що ти робила? — насторожено питає хлопець.
— Я намагалася, — починає Селія, але голос зривається, і їй доводиться повторити ще раз. — Я намагалася. Думала, що зможу це виправити. Я так давно знаю його. Думала, що це допоможе полагодити годинник і змусить його знову піти. Я точно знала, що роблю не так, але нічого не могла змінити. Він був таким рідним, але це... це не допомогло.
Схлипування, що бралися в грудях, вириваються назовні. Сльози, які Селія стримувала кілька годин, проливаються дощем.
Марко кидається до неї, обіймає та міцно притискає до себе, поки дівчина плаче.
— Мені шкода, — каже він, наче молитву повторюючи це між схлипуваннями, аж поки Селія не заспокоюється. Нарешті напружені плечі опускаються й дівчина стихає в обіймах.
— Він був моїм другом, — каже вона ледь чутно.
— Я знаю,— запевняє Марко, витираючи її сльози й залишаючи на щоках чорнильні сліди. — Мені дуже шкода. Я не знаю, що сталося. Щось порушило рівновагу, а я не можу зрозуміти, що саме.
— Ізобель, — каже Селія.
— Що?
— Ізобель наклала чари на цирк, на тебе й на мене. Я знала це, відчувала. Думала, що вони ні на що не впливають, але помилялася. Не знаю, чому сьогодні вона вирішила зняти їх.
Марко зітхає.
— Вона обрала сьогоднішню ніч, тому що я врешті розповів їй, що кохаю тебе, — зізнається він. — Я мав би зробити це ще кілька років тому, але розповів лише сьогодні. Я гадав, що вона поставиться до цього з розумінням, але вочевидь помилився. І навіть не здогадуюся, що там робив Александр.
— Він прийшов, бо я запросила його, — пояснює Селія.
— Навіщо? — дивується Марко.
— Я хотіла почути рішення, — каже дівчина, і сльози знову бризкають з очей. — Я хотіла, щоб гра закінчилася, щоб я могла бути з тобою. Думала, якщо він прийде й побачить цирк, то зможе визначити переможця. Не знаю, чого ще вони від нас чекають. Як Чандреш довідався, що він буде там?
— І гадки не маю. Я навіть не знаю, якого дідька він вирішив піти туди сам і наполягав, щоб я залишився вдома. Натомість я пішов назирці та стежив за ним. А потім загубив на кілька хвилин, коли зайшов поговорити з Ізобель, і поки знайшов його знову...
— Ти теж відчув, наче землю висмикнули з-під ніг? — питає Селія.
Марко киває.
— Я намагався захистити Чандреша від самого себе, — пояснює хлопець. — Не думав, що він можете бути небезпечним для когось іще.
— Що все це таке? — цікавиться дівчина, перевівши погляд на книжки на столі. Незліченна кількість сторінок із символами та знаками, помережаними вирізаними з інших джерел текстами, приклеєними один до одного, закресленими й кілька разів переписаними. У центрі стола лежить грубий фоліант у шкіряній палітурці. На форзаці Селія помічає маленький клаптик паперу, схожий на вирізку з газети, приклеєний поверх хитросплетіння гілок ретельно намальованого дерева. Вона може розібрати єдине слово: трансцендентальний.
— Я так працюю, — пояснює Марко. — Цей том пов’язує всіх у цирку. Не можу вигадати для нього кращої назви, ніж оберіг. Його копію я кинув у вогнище, перед тим як його розпалили, але в цьому роблю доповнення.
Селія гортає вкриті іменами сторінки. Вона зупиняється там, де приклеєно смужку паперу з витіюватим підписом Лейні Берджес, а поруч біліє порожня пляма на тому місці, звідки вирвали інший шматочок паперу такого самого розміру.