Селія не може уявити кращого подарунка для Марко, аніж змусити їхніх наставників оголосити вердикт.
Дівчина бере зі столу книгу з іменами. Схоже, непогано буде почати саме з неї й зрозуміти ази того, із чим доведеться мати справу.
І фокусниця забирає її з собою.
Селія вислизає до темного вестибюля, затиснувши книгу в шкіряній палітурці під пахвою, і якомога тихше зачиняє двері до Маркового помешкання. Замки за її спиною видають кілька ледь чутних, приглушених клацань і повертаються на свої місця.
Примарну фігуру, що ховалася в затінку обіч, Селія помічає, лише коли та озивається.
— Ти маленька брехлива шльондра, — каже їй батько.
Селія заплющує очі, намагаючись зосередитися, але Гектора завжди важко позбутися, якщо він уже причепився, і цього разу їй теж не вдається впоратися.
— Я здивована, що ти чекав у вестибюлі, щоб повідомити мені це, татку, — каже дівчина.
— У голові не вкладається, який навколо цього місця виставлений захист, — повідомляє батько, махаючи в бік дверей. — Ніщо не потрапить досередини, якщо хлопчина сам того не захоче.
— Добре, — радіє Селія. — Тримайся від нього подалі. І від мене теж.
— Що ти збираєшся із цим робити? — цікавиться чоловік, показуючи на книгу.
— Це тебе не обходить, — буркає донька.
— Ти не можеш впливати на його роботу, — нагадує Гектор.
— Я знаю, принцип невтручання — єдине з небагатьох правил у грі. Я не збираюся втручатися, я збираюся вивчити його методи, і тоді мені не доведеться весь час дбати про цирк.
— Його методи! Це Александрові методи, і тобі не варто пхати туди свого носа. Ти й не тямиш, у що встряєш. Схоже, я переоцінив твою спроможність упоратися із цим змаганням.
— Це ж гра, чи не так? — питає Селія. — Хіба її суть не в тому, аби на публіці давати раду відлунням магії у світі, де в неї не вірять? Це перевірка витривалості й уміння контролювати все, а не майстерності.
— Це перевірка сили, — заперечує Гектор. — А ти слабка. Слабша, ніж я гадав.
— Тоді дозволь мені програти, — пропонує донька. — Я виснажена, татку. Я так більше не можу. Це не той випадок, коли після оголошення переможця ти зможеш відсвяткувати тріумф за пляшечкою віскі.
— Переможця не оголосять, — наполягає чоловік. — Гра добігає кінця, а не зупиняється. За стільки часу ти вже мала б це зрозуміти. Колись ти була хоч трохи кмітливіша.
Селія кидає на чоловіка швидкий погляд і одночасно пригадує його слова, усі недомовки щодо правил гри, якими він годував її роками. Раптом те, про що він завжди намагався не говорити, набуває конкретної форми, і основна ідея змагань стає зрозумілою.
— Переможець — це той, хто встоїть, коли в іншого не залишиться сил для боротьби, — каже Селія, із жахом розуміючи, що до чого.
— Досить грубе узагальнення, але ідея правильна.
Дівчина повертається обличчям до Маркового помешкання та притискає руку до дверей.
— Перестань удавати, що кохаєш того хлопчиська, — гримає Гектор. — Ти вище за ці приземлені дурниці.
— Ти пожертвував би мною заради гри, — тихо озивається Селія. — Дозволив би мені зруйнувати себе, аби лише щось довести. Ти втягнув мене до цієї гри, знаючи ставки, і переконав, що це не більше ніж змагання в майстерності.
— Не дивись на мене так, — лютиться батько, — наче вважаєш мене нелюдом.
— Я бачу тебе наскрізь, — уриває його донька. — У прямому сенсі. І справа тут зовсім не в моїй уяві.
— Навіть якби я був таким, як тоді, коли все почалося, це нічого не змінило б.
— А що станеться із цирком після гри? — цікавиться Селія.
— Цирк — це лише арена, — каже Гектор. — Стадіон. Урочисто прибраний Колізей. Якщо виграєш, можеш і далі займатися ним, хоча без гри він не має сенсу.
— Гадаю, для тебе й інші люди, що задіяні в ньому, теж не мають сенсу? — уїдливо зауважує дівчина. — На їхні долі тобі плювати з високого дерева?
— Кожна дія має протидію, — філософствує батько. — Це частина змагання.
— Чому тепер ти кажеш мені все це, а раніше мовчав?
— Раніше я не боявся, що з вас двох програєш ти.
— Ти маєш на увазі, що помру я, — виправляє його Селія.
— Це лише технічні деталі, — озивається батько. — Гра закінчується тоді, коли залишається один гравець. Іншого способу завершити її немає. Тож можеш облишити всі свої облудні сподівання, що, коли гра закінчиться, ти й далі плутатимешся із цим нікчемою, якого Александр знайшов у лондонських нетрях.
— А хто ж залишився? — цікавиться донька, ігноруючи його зауваження. — Ти казав, що Александрів учень переміг в останньому змаганні. То що з ним сталося?