— Він кохає мене, — промовляє Селія, проте слова, що злітають з уст, видаються не такими впевненими, як ті, що їх вона промовляє подумки.
— Можливо, — погоджується Тсукіко. — Щодо маніпулювання людьми в нього руки на всі штуки. Хіба ти колись сама не брехала людям, кажучи їм те, що вони хотіли почути?
Селія не певна, що гірше: знання того, що наприкінці гри один із них мусить померти, чи ймовірність, що вона лише іграшка для Марко. Що вона — тільки фігура на дошці, котра чекає, поки її викинуть і оголосять мат.
— Різниця між суперником і партнером залежить лише від точки зору, — пояснює Тсукіко. — Крок убік — і та сама людина може опинитися чи тим, чи тим, чи взагалі кимось іншим. Важко зрозуміти, на чиєму обличчі немає маски. А в тебе, крім суперника, є ще чимало речей, яким ти мусиш дати раду.
— У тебе було інакше? — цікавиться Селія.
— Моя арена не була такою величною. Було задіяно менше людей, ми менше пересувалися. Якби там не відбувалося змагання, ніхто не рятував би те місце. Зараз воно, здається, здебільшого перетворилося на чайний сад. Відколи завершилося змагання, я туди не поверталася.
— Але цирк може існувати й коли змагання... закінчиться, — запевняє Селія.
— Було б гарно, — погоджується Тсукіко. — Це було б чудовою даниною пам’яті твоєму герові Тіссену. Але буде складно зробити цирк цілком незалежним від тебе й твого суперника. Чимало відповідальності за все це лежить на твоїх плечах. Саме ти — його життєдайна сила. Якщо я встромлю тобі в серце ніж просто зараз, потяг зійде з рейок.
Селія ставить піалу з чаєм і спостерігає, як під плавний рух потяга на його поверхні з’являються ледь помітні брижі. Подумки вона рахує, скільки часу знадобиться, щоб зупинити поїзд і як довго вона зможе змушувати своє серце битися. Схоже, усе залежить від ножа.
— Мабуть, — урешті каже вона.
— Якщо я знищу вогнище чи того, хто його береже, теж почнуться проблеми, чи не так?
Селія киває.
— Якщо ти хочеш, аби цирк пережив завершення змагання, тобі доведеться добряче попрацювати, — підсумовує Тсукіко.
— Ти пропонуєш мені допомогу? — дивується чарівниця, сподіваючись, що дівчина могла б допомогти з розшифровуванням Маркових записів, адже вони обидва — учні одного наставника.
— Ні. — Тсукіко ввічливо хитає головою й намагається пом’якшити ефект від неприємних слів усмішкою. — Якщо ти будеш не в змозі впоратися із цим самостійно, я прийду на допомогу. Усе це й без того триває занадто довго, але я дам тобі ще трохи часу.
— Скільки? — наполягає Селія.
Дівчина-змія сьорбає чай.
— Я не можу контролювати час, — зізнається вона. — Побачимо.
Упродовж якогось непідвладного часу вони обидві сидять мовчки, замислившись. Шовкові штори ледь помітно хитаються, потяг біжить уперед, і дівчат огортає аромат імбиру й вершків.
— Що сталося з твоїм суперником? — питає Селія.
— Мій суперник завмер стовпом попелу в кіотських полях, — озивається Тсукіко, — якщо вітер і час досі не розвіяли його.
Утеча
Конкорд і Бостон, 31 жовтня 1902
Перш ніж змиритися з думкою, що цирк насправді поїхав, Бейлі довго виписує кола спустілим полем. Тут узагалі нічого не залишилося, навіть жодної зігнутої травинки, котра б доводила, що кілька годин тому на цьому місці щось стояло.
Хлопчик сідає на землю, схиливши голову на руки, і почувається цілком загубленим, хоча й не раз грався на цих полях, коли був дитиною.
Він згадує, що Крихітка казала щось про потяг.
Щоб дістатися до якихось віддалених куточків, потяг мусить заїхати в Бостон.
Думка миттєво формується в голові, і Бейлі схоплюється на рівні та щодуху мчить на станцію.
Коли він, захеканий, прибігає туди, спина страшенно болить у тому місці, де наплічник бився об неї під часу бігу, а на станції не видно жодного потяга. Таж він так сподівався, що цирковий поїзд досі стоїть там і чекає на нього. Хоча, чесно кажучи, Бейлі навіть не знає, чи існує той поїзд насправді.
На станції майже безлюдно, на лавиці посеред перону сидять лише двійко людей — чоловік і жінка в чорних пальтах.
Бейлі не одразу помічає на шиях червоні шарфи.
— З тобою все гаразд? — цікавиться жінка, коли він вибігає на перон. Вона має легкий акцент, який Бейлі не може впізнати.
— Ви тут через цирк? — захекано вигукує хлопчик.
— Були, — погоджується чоловік із тим самим ритмічним акцентом. — Хоча він уже поїхав. Гадаю, ти це помітив.