— Щось не так? — непокоїться Лорена, коли він відверто роззирається довкола в заможному фойє.
— Я почуваюся, як одна з тих дівчиськ у казках, котра не мала навіть черевиків, а потім якимсь чином потрапила на бал до замку, — шепоче Бейлі, і жінка сміється так голосно, що кілька людей озираються й витріщаються на неї.
Бейлі відводять до кімнати, що завбільшки з половину його рідного будинку. Хоча штори на вікнах запнуті й не пропускають сонячних променів, заснути не вдається. Хлопчик сновигає кімнатою, аж поки не лякається, що зіпсує килим, а відтак сідає біля вікна та спостерігає за людьми на вулиці.
Коли опівдні хтось стукає у двері, він відчуває полегшення.
— Ви вже знаєте, де тепер цирк? — випалює він, не давши Вікторові навіть розтулити рота.
— Поки що ні, любий хлопчику, — засмучує його чоловік. — Часом нам щастить заздалегідь дізнатися, куди він прямує, але не цього разу. Гадаю, що ми почуємо щось до вечора і, якщо доля буде прихильною до нас, вирушимо туди вже завтра зранку. Ти маєш костюм?
— Із собою не маю, — каже Бейлі, згадуючи костюм, котрий лежить удома в скрині й виймається на світ божий лише до особливих випадків. Імовірно, він уже виріс із нього, бо навіть не може пригадати, коли востаннє траплялася така «костюмна» оказія.
— Тоді купимо, — каже Віктор, наче це так просто, як придбати газету.
У фойє вони зустрічаються з Лореною, і двійко дорослих цілісінький день тягають малого містом у справах, не забувають зазирнути до кравця за костюмом.
— Ні, ні, — заперечно хитає головою Лорена, роздивляючись зразки тканин. — Ці кольори йому не личать. Йому потрібен сірий. Благородний темно-сірий.
Після нескінченних примірок і шпильок Бейлі отримує найгарніший у житті сірий костюм, гарніший навіть за найкращий татів костюм антрацитового відтінку. Попри протести, Віктор також купує йому дуже блискучі черевики й нового капелюха.
Відображення в дзеркалі геть не схоже на те, до якого Бейлі звик, і хлопчик ледве може повірити, що насправді має такий вигляд.
Потім вони з купою пакунків повертаються до «Паркер Гаузу», завалюються до своїх кімнат, але навіть не встигають присісти, як Елізабет кличе їх вечеряти.
У ресторані внизу Бейлі з подивом зустрічається з десятком сновид, котрі або вирушать далі за цирком, або залишаться в Бостоні. Розкішний ресторан змушує хлопчика знітитися, але товариство таке дружнє й галасливе, що зовсім скоро він забуває про це. Як і очікувалося, усі люди вбрані в чорне, біле чи сіре з яскравими плямами червоних краваток чи шийних хустинок.
Помітивши, що Бейлі не має жодної червоної деталі, Лорена крадькома дістає з найближчого букета червону троянду й пришпилює йому до вилоги.
Кожну страву супроводжують нескінченні байки про цирк, згадки про намети, яких Бейлі ніколи не бачив, і країни, про які він ніколи не чув. Бейлі здебільшого слухає інших і досі зачудовано радіє, що потрапив до товариства людей, закоханих у цирк не менше за нього.
— А чи... чи не здається вам, що із цирком відбувається щось дивне? — тихо питає Бейлі, коли розмова за столом розпадається на кілька окремих. — Я маю на увазі, останнім часом?
Віктор і Лорена переглядаються, наче домовляючись, хто має відповісти, але в розмову втручається Елізабет.
— Цирк уже не той, відколи загинув гер Тіссен, — каже вона. Віктор несподівано здригається, а Лорена згідно киває.
— Хто такий гер Тіссен? — цікавиться Бейлі. Усі троє здивовані його невіглаством.
— Фрідрік Тіссен — перший зі сновид, — пояснює Елізабет. — Він був годинникарем і змайстрував годинника над ворітьми.
— Той годинник створив хтось, хто не належав до цирку? Правда? — дивується Бейлі. Він ніколи не здогадувався запитати про нього в Крихітки чи Прибамбаса. Вважав, що годинник з’явився одночасно з цирком. Елізабет киває.
— А також він був письменником, — додає Віктор. — Багато років тому ми так і познайомилися. Прочитали статтю, котру він написав про цирк, і надіслали йому листа, а він відповів. Так усе й почалося. Це було ще до того, як нас почали називати сновидами.
— Він змайстрував для мене годинника, схожого на Карусель, — мрійливо повідомляє Лорена. — З маленькими створіннями, що кружляють між хмарками й срібними коліщатками. Це надзвичайна річ, і я шкодую, що не можу брати її з собою в подорожі. Проте так приємно повертатися додому та знаходити там згадку про цирк.
— Я чула, що гер Тіссен мав таємний роман з ілюзіоністкою, — шепоче Елізабет, багатозначно посміхаючись над келихом вина.