— Дурні плітки й нісенітниці, — кепкує з неї Віктор.
— У статтях він завжди захоплювався нею, — задумливо каже Лорена, наче зважуючи ймовірність роману.
— Як можна нею не захоплюватися? — питає Віктор, і Лорена зацікавлено озирається на нього. — Вона надзвичайно талановита, — бурмоче чоловік, і Бейлі помічає, що Елізабет ледве стримує сміх.
— То цирк без repa Тіссена вже не такий? — допитується Бейлі, міркуючи, чи не має це стосунку до того, що розповідала йому Крихітка.
— Звісно ж, для нас цирк став іншим без нього, — погоджується Лорена. Вона задумливо змовкає, а потім веде далі: — Хоча цирк і сам по собі здається трохи інакшим. Нічого особливого, лише деякі...
— Несправності, — втручається Віктор. — Наче в годиннику, маятник якого почав неправильно гойдатися.
— Коли він помер? — питає Бейлі, бо не може змусити себе запитати як.
— Насправді сьогодні рівно рік, як його не стало, — каже Віктор.
— Ох, я й не зауважила цього, — додає Лорена.
— Тост за repa Тіссена, — пропонує Віктор достатньо голосно, щоб почули всі, хто сидить за столом, і підіймає келих. Бейлі теж підіймає свій разом з усіма.
Аж до десерту люди оповідають історії про repa Тіссена й перериваються лише на кілька хвилин, щоб посперечатися, чому торт тут називають пирогом, якщо лише сліпий не бачить, що це справжнісінький торт. Віктор допиває каву і, перепросивши, виходить з-за столу, не бажаючи встрявати до філологічно-тортових дискусій.
Повертається він до столу з телеграмою в руці.
— Ми вирушаємо до Нью-Йорка, любі друзі.
Глухий кут
Монреаль, серпень 1902
Коли ілюзіоністка, вклонившись, зникає просто на очах у зали, глядачі вітають порожню сцену гучними оплесками. Вони залишають свої місця і, обговорюючи із супутниками той чи інший фокус, виходять крізь двері, що знову з’явилися в смугастій стіні намету.
Усі потихеньку виходять із шатра, і лише один чоловік, що сидить у внутрішньому колі стільців, залишається на своєму місці. Його очі, що їх майже неможливо роздивитися в затінку крисів капелюха-котелка, утупилися в порожнє місце в самому центрі кола, де ще мить тому стояла фокусниця.
Решта глядачів уже розійшлися.
Чоловік і далі сидить.
За кілька хвилин двері знову стають невидимими, зливаючись зі стіною.
Чоловік і оком не змигне. Двері, що зникають, його зовсім не цікавлять.
За мить на стільці навпроти нього з’являється Селія, убрана в ту саму сукню, що й на виступі: чорну з тонким білим мереживом.
— Зазвичай ти сидиш позаду, — зауважує вона.
— Хотів краще бачити, — відповідає Марко.
— Ти подолав чималий шлях, щоб опинитися тут.
— Узяв вихідні.
Селія переводить погляд на свої руки.
— Ти не сподівалася, що я вирушу аж сюди, чи не так? — цікавиться Марко.
— Ні, не сподівалася.
— Знаєш, непросто сховатися, якщо подорожуєш із цілим цирком.
— Я не ховалася, — заперечує дівчина.
— Ще й як, — уриває її Марко. — Я намагався поговорити з тобою на похороні repa Тіссена, але ти пішла раніше, ніж я встиг знайти тебе, а потім ти повезла цирк аж за океан. Ти уникала мене.
— Я не навмисно, — пояснює чарівниця. — Мені потрібен був час, щоб подумати. Дякую тобі за Озеро Сліз, — додає вона.
— Я хотів, аби ти мала місце, де могла б спокійно поплакати, якщо мене немає поруч.
Вона заплющує очі й киває.
— Ти вкрала мою книгу, — озивається Марко за мить.
— Вибач, — каже дівчина.
— Поки вона в безпечному місці, не має значення, у мене це чи в тебе. Але ти могла б запитати дозволу. Могла б попрощатися.
Селія киває.
— Я знаю, — каже вона.
Обидва якусь мить мовчать.
— Я намагаюся зробити цирк самостійнішим, — каже врешті чарівниця. — Звільнити його від пут, що зв’язують зі змаганням і з нами. Зі мною. Я мусила вивчити твої методи роботи, щоб усе спрацювало. Не могла дозволити місцю, яке важливе для такої кількості людей, безслідно зникнути. Тут вони знайдуть диво й затишок, і таємниці, котрих більше ніде немає. Якби в тебе було таке місце, хіба б ти не хотів зберегти його?
— Разом із тобою я почуваюся так у будь-якому місці, — відповідає Марко. — Дозволь допомогти.
— Мені не потрібна допомога.
— Ти не впораєшся сама.
— У мене є Ітан Барріс і Лейні Берджес, — зізнається Селія. — Вони погодилися взяти на себе основну роботу. Крихітка й Прибамбас ще трохи потренуються та зможуть впоратися з тим, що непідвладне Ітанові й Лейні. Ти... ти мені не потрібен.