Селія не в змозі подивитися хлопцеві в очі.
— Ти не віриш мені, — каже він.
— Ізобель вірила тобі, — озивається Селія, роздивляючись підлогу. — І Чандреш. Як я можу вірити, що ти чесний зі мною, а не з ними, якщо саме я маю найбільше приводів для сумнівів?
— Я ніколи не казав Ізобель, що кохаю її, — заперечує Марко. — Я був юний і до розпачу самотній і не мав би дозволити їй гадати, що мої почуття сильніші, ніж вони були насправді, але те, що я відчував до неї, — ніщо в порівнянні з моїм коханням до тебе. Я не намагаюся дурити тебе: невже ти й справді вважаєш мене таким підступним?
Селія підводиться зі стільця.
— На добраніч, містере Алісдер, — каже вона.
— Селіє, зачекай, — просить Марко, підводячись, але не роблячи до неї жодного кроку. — Ти краєш мені серце. Якось ти казала, що я нагадую тобі твого батька. Що ти ніколи не хотіла страждати так, як страждала через нього мама, але поводишся зі мною точно, як він. Ти весь час залишаєш мене. Ти кидаєш мене напризволяще, і я мушу знову й знову побиватися за тобою на самоті, хоча міг би зробити все що завгодно, аби тільки ти лишилася. І це вбиває мене.
— Це мусить убити одного з нас, — тихо озивається Селія.
— Що? — не розуміє Марко.
— Переможе той, хто виживе, — пояснює дівчина. — Переможець живе, переможений помирає. На цьому й завершиться гра.
— Це... — Марко затинається, хитаючи головою, — це не може бути сенсом гри.
— Але є, — стоїть на своєму Селія. — Це перевірка стійкості, а не майстерності. Я намагаюся зробити цирк самостійним, перш ніж...
Вона не може промовити цих слів, як не може й подивитися на хлопця.
— Ти збираєшся вчинити те саме, що накоїв твій батько, — здогадується Марко. — Ти хочеш зійти з гральної дошки.
— Не зовсім, — каже чарівниця. — Гадаю, я завжди була маминою доцею.
— Ні, — благає Марко. — Ти не можеш цього зробити.
— Це єдиний спосіб припинити гру.
— Тоді ми й далі гратимемо.
— Не можу, — шепоче дівчина. — Я не можу грати далі. Щоночі стає важче. Тож я... я маю дозволити тобі перемогти.
— Мені не потрібна перемога, — вигукує хлопець. — Мені потрібна ти. Господи, Селіє, як ти цього не розумієш?
Дівчина не відповідає, але на її щоках з’являються сльози, яких вона не витирає.
— Як ти можеш думати, наче я не кохаю тебе? — питає Марко. — Селіє, ти єдине, що має для мене значення. Не знаю, хто намагається переконати тебе, що це не так, але ти мусиш вірити мені, прошу.
Дівчина лише зводить на нього повні сліз очі й уперше від початку розмови зустрічається з хлопцем поглядом.
— Саме тоді я зрозумів, що кохаю тебе, — тихо додає Марко.
За мить вони стоять по різні боки невеличкої круглої кімнати, стіни якої пофарбовані темно-синьою барвою й поцятковані зірками. Навколо підлоги, укритої подушками кольору дорогоцінного каміння, тягнеться підвищення. Зі стелі звисає мерехтлива люстра.
— Ти заворожила мене з першого погляду, — розповідає хлопець, — але саме тоді я зрозумів, що кохаю тебе.
Кімната навколо них знову змінюється й перетворюється на простору й порожню бальну залу. Крізь вікна всередину ллється місячне сяйво.
— А тоді зрозуміла я, — шепоче Селія, і слова луною ширяться навколо.
Марко підходить ближче і, висушивши поцілунками сльози, торкається вустами дівочих уст. Поки триває поцілунок, вогнище на площі спалахує яскравіше, акробати, закрутившись у повітрі, сяють у променях світла. Цирк сипле іскрами, засліплюючи глядачів. А потім Селія рвучко відхиляється, і невинний зв’язок уривається.
— Вибач, — каже вона.
— Благаю, — просить Марко, відмовляючись відпустити її та міцно вчепившись пальцями в мереживо сукні. — Благаю, не залишай мене.
— Занадто пізно, — каже Селія. — Занадто пізно було вже тоді, коли я приїхала до Лондона, щоб перетворити твій записник на голуба, занадто багато людей уже було втягнуто до гри. Кожен наш учинок впливає на всіх цих відвідувачів, на кожного, хто проходить крізь ворота. На сотні, якщо не тисячі людей. Усі вони — лише мухи в павутинні, котре натягнулося, коли мені було шість років. Я й кроку не можу ступити через страх знову втратити когось.
Дівчина підводить погляд і здіймає руку, щоб погладити Марко по щоці.
— Зробиш для мене дещо? — питає вона.
— Усе що завгодно, — запевняє хлопець.
— Не повертайся сюди, — просить Селія, і голос зривається.