Змії одночасно вихиляються вперед і назад, і їхні рухи дуже нагадують парний танець. Вишуканий і граціозний.
Музика пришвидшується, і тепер у рухах змій з’являється щось моторошне. Вальс перетворюється на битву. Вони виписують навколо одна одної кола, а ти чекаєш, котра накинеться першою.
Одна з них тихенько сичить, інша відповідає. Музика й запах ладану летять у зоряне небо, а кобри й далі кружляють на землі.
Ти не знаєш, котра атакувала першою. Зрештою, вони видаються абсолютно однаковими. Змії стають дибки, сичать і стрибають одна на одну, а ти раптом помічаєш, що вони вже не білі. Обидві стали чорні як смола.
Передбачення
Дорогою з Бостона в Нью-Йорк, 31 жовтня 1902
Більшість пасажирів потяга вже розійшлася до своїх купе, щоб прилягти подрімати, почитати книжку чи якось інакше провести час подорожі. Перед тим як потяг відійшов, у коридорах штовхалося чимало людей, але зараз усе спорожніло, і Крихітка з Прибамбасом тихо, як кошенята, скрадаються від вагона до вагона.
На дверях кожного купе висять таблички з написаними від руки іменами. Діти зупиняються біля тієї, де виведено «С. Бовн», і хлопчик підводить руку, щоб тихенько постукати в матове скло.
— Заходьте, — гукає зсередини голос, і Крихітка відчиняє двері.
— Ми не заважаємо? — питає вона.
— Ні, — заспокоює Селія. — Заходьте, заходьте. — Дівчина згортає помережану символами книгу, котру читала, і кладе її на стіл. Її помешкання має вигляд бібліотеки після вибуху: на оббитих оксамитом лавицях і столах із гладенького дерева височіють книжкові стоси. Поїзд хитається, і світло, відбиваючись у кришталевих люстрах, ллється кімнатою.
Прибамбас засуває двері й зачиняє їх на засувку.
— Хочете чаю? — пропонує чарівниця.
— Ні, дякую, — озивається Крихітка та знервовано дивиться на брата, який тільки киває.
Селія роздивляється дітей: дівчинка кусає губу й не наважується подивитися в очі, а хлопчик зіперся на одвірок.
— Розповідайте, — каже фокусниця.
— У нас... — починає Крихітка, — у нас проблема.
— Яка проблема? — перепитує Селія, відсуваючи книжки, щоб діти могли сісти на оксамитову лавицю, але обоє й далі стоять.
— Думаю, дещо, що мало статися, не сталося, — загадково каже Крихітка.
— І що б це могло бути? — намагається з’ясувати Селія.
— Наш друг Бейлі мав поїхати з нами.
— Так-так, Прибамбас казав мені щось таке, — пригадує Селія. — Здогадуюся, що він не поїхав.
— Ні, — підтверджує дівчинка. — Ми чекали на нього, але він не прийшов. А я не знаю, чи він не прийшов, бо не захотів, чи тому, що ми поїхали раніше.
— Розумію, — задумливо озивається ілюзіоністка. — Мені здається, непросто вирішити втекти з дому й приєднатися до цирку. Можливо, він не мав удосталь часу, щоб усе гарненько обміркувати.
— Але він мав прийти, — наполягає Крихітка. — Я знаю, що він мав прийти.
— Ти щось бачила? — цікавиться Селія.
— Начебто.
— Як можна «начебто бачити»?
— Я бачила не так чітко, як раніше, — пояснює дівчинка. — Я взагалі більше не бачу так чітко, як колись. Усе розпадається на друзки та шматочки, які не мають ніякого змісту. Хоча тут нічого не має змісту вже цілий рік, і тобі це добре відомо.
— Гадаю, ти перебільшуєш, але розумію, про що йдеться, — озивається чарівниця.
— Я не перебільшую, — мало не кричить Крихітка.
Люстри починають хитатися, тож Селія заплющує очі, глибоко дихає та чекає, поки вони заспокояться, а потім каже:
— Крихітко, немає людини, котра засмутилася б через те, що сталося минулого року, більше за мене. І я вже казала тобі раніше, що тут немає твоєї провини й ми не могли нічого вдіяти, щоб цьому запобігти. Ані ти, ані я, ані ще хтось інший. Ти це розумієш?
— Так, — погоджується дівчинка. — Але який зміст у тому, щоб бачити майбутнє, якщо нічим не можу зарадити, аби його зупинити?
— Ти не можеш зупинити перебіг речей, — каже Селія. — Але ти можеш бути готовою до того, що щось станеться.
— А ти могла б зупинити, — бурмоче Крихітка, оглядаючи розкидані книжки. Селія підіймає пальцем її підборіддя та змушує малу дивитися в очі.
— Лише кілька людей у цьому потязі мають хоч найменше уявлення про те, наскільки міцно я поєднана із цирком, — каже вона. — І хоча ви двоє належите до цих людей, до того ж дуже кмітливі, ви не можете збагнути масштаби того, що тут відбувається. А якби змогли, вам би це не сподобалося. Тепер розповідай, що ти начебто бачила.